Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

– Вкотре переконуюся в тому, які ви зарозумілі. «Плекає земля освічених синів, а темні раси чекають своїх днів». «Освічені сини» – це, певна річ, вірменський народ, а «темні» неосвічені раси – всі інші…

Стефан перебив її майже владно:

– Ще було щось, Іскує!

Але Жульєтті хотілося почути щось для душі. Нічого, над чим треба замислитися, нічого такого, де б говорилося про освічених синів і неосвічені раси.

– Справжню chanson d’amour [55] Chanson d’amour – пісня кохання ( франц .). , Іскує!

Іскуя нерухомо сиділа у кріслі спиною до вікна, трохи нахилившись вперед. Хвору руку з покрученими пальцями вона поклала на коліно. Багряне сонце світило в спину Іскуї, тож риси її були майже непомітні в тіні. Трохи поміркувавши – в пам’яті дівчини, либонь, сплив якийсь спогад, – вона сказала:

– Я знаю кілька пісень про кохання, які тут співають. Я всіх їх запам’ятала, хоча була зовсім ще маленька і нічого в них не тямила. Одну особливо. Вона зовсім навіжена. Загалом її мав би співати чоловік, хоча найголовніша тут – дівчина.

Голос дівчинки, що злився з голосом жриці, виходив ніби з порожнечі. Несамовиті слова неймовірно дисонували з цим холодним голосом:

– Іще! – зажадав Стефан.

Але Іскуя не захотіла більше співати, бо в кімнату, тихо прочинивши двері, увійшов Ґабріель.

У ці дні в маєтку Багратянів було особливо людно: за майже кожною трапезою – нові гості. Жульєтта та Ґабріель були цим задоволені. Їм стало важко залишатися на самоті. Та й час на людях набагато швидше збігав. Кожен прожитий день був перемогою, бо зміцнював надію, що тінь загрози відсувається разом із цим прожитим днем. Наближався липень. Як довго може ще загрожувати небезпека? Поширилися чутки про укладання незабаром мирної угоди. А мир – це порятунок!

Преподобний Арам також став постійним гостем Багратянів. Овсанна ще не цілком оговталася і просила чоловіка подбати про Іскую. Вона знала, як звик Арам жити під одним дахом із сестрою, як йому бракувало Іскуї, коли кілька днів її не бачив.

Але, крім священика, за столом Ґабріеля часто сиділи й інші. Постійними відвідувачами були Грікор зі своїм почтом. Примкнув до них і гість аптекаря – Ґонзаґо Моріс. Молодого грека охоче прийняли в будинку не тільки тому, що він грав на роялі. У нього до того ж був гострий погляд, нюх на все гарне та витончене. Він «помічав». Ґабріель же нічого не помічав або робив це рідко. Моделі, вигадані Жульєттою, які були все-таки домашніми виробами, безцільним марнуванням часу, уважні очі Ґонзаґо відзначали зі схваленням. Він завжди знаходив потрібне слово – без пишномовних лестощів – не тільки про зовнішність Жульєтти, але й про її знахідки як модельєра, що підкреслювали чарівність Іскуї. І оцінював він не як засліплений профан, а як знавець і художник, із допитливим виглядом підіймаючи брови, що сходяться під тупим кутом. Таким чином, тонке розуміння Ґонзаґо надавало художньої цінності майстерності Жульєтти, її робота переставала бути просто розвагою.

Естетичний смак Ґонзаґо позначався і на його зовнішності. Він був, природно, бідний, і за плечима у нього лежало, ймовірно, далеко не безтурботне минуле. Але він ніколи про нього не розповідав. Парубок ухилявся від розпитувань Жульєтти – не тому, що так уже любив критися або змушений був щось приховувати. Здавалося, він презирливо відсунув від себе все колишнє як маловажливе. Всупереч, а може, якраз завдяки своїм обмеженим засобам, він, перебуваючи в оселі Багратянів, був завжди добре одягнений. А позаяк в осяжний термін не міг би оновити власний європейський гардероб, то поводився з ним напрочуд охайно. Це вміння носити костюм і витончена постава дуже подобалися Жульєтті, хоч вона і не усвідомлювала цього.

Набагато менше подобалася ця риса Ґонзаґо обом учителям – Шатахяну та Восканяну: вона викликала в них заздрість, зачіпала їхнє самолюбство. А карлик Восканян зовсім божеволів від ревнощів. Ні його каліграфічна поезія на пергаментних аркушах, ні його велична мова не пробудили в мадам Багратян зацікавлення до його мовчазної ролі в товаристві і до його багатого внутрішнього змісту. А Ґонзаґо, цей самовдоволений метис, порожній вітрогон, одразу здобув її прихильність. І Ґрант Восканян вступив у нерівний двобій із денді. Він побіг до кравця, котрий півстоліття тому два роки працював у Лондоні. На стіні у цього британського майстра висіли викрійки і модні картинки, що зображували бездоганного джентльмена тієї епохи. Правда, з матеріалом було набагато гірше – було лише тонке сіре сукно поважного віку, якому зробило б честь хіба що служити оторочкою маринарки. Незважаючи на це, Восканян обрав за взірець якогось представницького лорда, чия довготелеса постать була одягнена в сірий костюм із двома довгими фалдами. Під час примірки виявилося, що сірий двохвостий стрій карлику – по щиколотки. Та його, однак, це не збентежило, незважаючи на сумніви, висловлені кравцем. Отримавши свій костюм, Восканян засунув у петлицю білу квітку – деталь, яку він також запозичив у свого лорда. На жаль, для повноти ефекту жевжик додав щось і від себе: придбав в аптеці премудрого Грікора плящину дуже міцних пахощів, добру половину яких вилив на свій новий костюм. Цим йому справді вдалося з першої ж миті привернути живу увагу мадам Багратян і присутніх. Скінчилося тим, що Ґабріель відвів його вбік і чемно попросив одягти на кілька годин котрусь із його маринарок. А сірий розкішний стрій тим часом повисить у саду і провітриться.