Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Ґабріель дотримав слова, даного мухтарові, не розповідати нікому про заховану зброю. Навіть із Авакяном жодним словом не обмовився. Зате раптом дав йому нові завдання. Авакяна перевели в картографи. Тепер набув сенсу той план Дамладжка, який Стефан за бажанням батька накреслив недосвідченою рукою ще в березні. Авакяну була замовлена точна мапа гори у великому масштабі і в трьох примірниках.

«Долину з людьми і худобою він вичерпав, – мізкував студент, – тепер справа дійшла і до гірського хребта».

Як відомо, Дамладжк – справжнє серце Муса-Дага. Тоді як на півночі гірський хребет розгалужується на кілька відрогів, які, знижуючись до долини Бейлана, перетворюються з волі природи на примарні замки та тераси, на південь він хаотично і якось не до кінця обривається в долину гирла Оронта. У центрі ж – а це й є Дамладжк – він неначе зосереджує всю свою міць. Тут, у центральній частині, натягує собі на груди міцні скелясті ручища долини семи сіл, немов ковдру, що зібралася в складки. Тут здіймаються, також досить круто, над Йогонолуком і над Аджи-Абіблі два найвищих шпилі гірського ланцюга – єдині, де немає дерев, лише трава росте. Тильна частина Дамладжка утворює доволі велике плато. В найширшому місці, між виходом із Дубової балки та стрімкими скелями узбережжя по прямій лінії, відповідно до підрахунків Авакяна, – понад три кілометри.

Але особливо займали Ґабріеля разюче чіткі межі, в які природа замкнула це плоскогір’я. На півночі там був прохід, затиснений крутими схилами полонин, і вузька сідловина, сюди з долини вела стара гірська стежка. Вона, правда, губилася в чащах чагарників, бо тут ніяк не можна було здолати кручі, що стіною загородили шлях до моря. На півдні ж, там, де гора обривалася над пустельним, майже позбавленим рослинності півколом кам’яного обвалу, височіла велетенська скеляста вежа, висотою п’ятдесят футів. З цього природного бастіону відкривався вид на частину моря й усю рівнину Оронта з турецькими селами, аж до голих шпилів Джебель-Акра. Звідси видно було величезні руїни храмів та акведуків Селевкії в зелених тенетах повзучих рослин. Очі розрізняли кожну колію на важливому тракті, що з’єднував Антіохію з Ель-Ескелем і Суедією. Виблискували білизною кубики будиночків у цих містечках, і яскравим світлом заливало сонце гуральню на правому березі Оронта, поблизу моря.

Кожен, хто хоч трохи тямить у військовій справі, мав би відразу оцінити ідеальне розташування Дамладжка з точки зору оборони. Крім гірського схилу, зверненого до долини, перед яким пасували навіть численні любителі-альпіністи через його неходжений і важкий підйом, єдино вразливим для оборони пунктом було вузьке Північне Сідло. Однак саме тут характер місцевості мав безліч переваг для оборони, і не в останню чергу та обставина, що безлісні схили ущелини, порослі густим чагарником і розмаїтими дикими рослинами, становили непереборні перешкоди.

Картографічна продукція Авакяна далеко не завжди задовольняла Ґабріеля. Він постійно знаходив нові помилки і вади в його мапах. Студент побоювався, як би химери його працедавця мало-помалу не стали б маренням божевільного. Він усе ще ні про що не здогадувався. Тепер вони гаяли цілі дні на Дамладжку. Багратян, котрий брав участь як артилерійський офіцер у Балканській війні, зберіг свій польовий бінокль, метрівку, бусоль та інші вимірювальні прилади, потрібні для орієнтації на місцевості: зараз вони виявилися вельми доречними. Господар вимагав, щоб Авакян наносив на креслення русло кожного струмка, кожне високе дерево, кожну велику кам’яну брилу. Але справа не обмежувалася малюванням червоних, зелених і синіх ліній на мапі – на ній стали з’являтися також дивні слова і цифри. Між вершинами гір і Північним Сідлом розташувалася велика пласка низовина. Вона поросла чудовою зеленою травою, тому тут завжди можна було зустріти отари чорних і білих овець. Чабани і взимку, і влітку цілими днями спали глибоким сном, закутані в свої кожухи, і були схожі на стародавні скульптури.

Багратян і Авакян обійшли навколо це пасовище, ретельно відраховуючи кроки. Ґабріель показав на два ключі, що пробилися крізь густу папороть на краю низовини.

– Це – велике щастя, – сказав він. – Напишіть навскоси: «Городище».

Кінця не було цим загадковим вказівкам. Особливо ретельно розшукував Ґабріель одне місце, що привернуло його своєю лагідною, свіжої красою. Воно теж було розташоване біля русла якогось струмка, але ближче до моря, там, де між плато та стрімкими скелями тягнувся темно-зелений пояс миртів і рододендронів.