Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

– Схожий я на чоловіка, котрий не вміє мовчати?

– Якщо докопаються, нас всіх порішать.

Однак, як не косив оком, як не тряс головою Кебусян, діватися було нікуди, скінчилося тим, що він замкнув двері на два оберти ключа. Потім, шепочучи від страху, повідав правду.

1908 року, коли «Іттіхат» очолив революцію проти Абдул-Гаміда, уповноважені «молодих турків» роздавали зброю в усіх округах і громадах Османської імперії, переважно вірменських, бо вірмени вважалися оплотом тодішнього повстання. Звісно, Енвер-паша знав про це і, коли вибухнула світова війна, насамперед віддав наказ якнайшвидше відібрати у вірменів цю зброю.

При втіленні в життя цього урядового наказу помітну роль, певна річ, відіграли характер і триб думок тодішніх його виконавців. Якщо у вілаєтах панували завзяті верховоди провінційного «Іттіхата», як, наприклад, в Ерзерумі чи Сивасі, то, траплялося, беззбройні їхні мешканці скуповували у заптіїв зброю, щоб їм же і здати її на виконання урядового наказу. У таких місцинах відсутність зброї розглядалася як злісне її приховування.

У вілаєті у Джелал-бея все відбувалося, як можна припустити, набагато мирніше. Чудовий адміністратор, Джелал із властивою йому людяністю противився заходам блискучого стамбульського бога війни, втілював такі розпорядження з великою прохолодою, якщо просто не відправляв їх у кошик для сміття. Його ввічливість наслідували здебільшого і нижчі чиновники, за винятком жорстокого марашського мутесаріфа. І все ж у січні в Йогонолук із Антіохії для вилучення зброї прибув у супроводі капітана поліції рудий мюдір. Прийнявши до відома свідчення усміхнених мухтарів, що ніхто тут зброї ніколи не отримував, обидва спокійно зникли.

На щастя, мухтар свого часу справді не дав розписки уповноваженому комітету. Ґабріель похвалив війта:

– Дуже добре, а рушниці хоч на щось годяться? Скіль-ки їх?

– П’ятдесят маузерівських гвинтівок і двісті п’ятдесят грецьких карабінів. На кожен є тридцять обойм, разом сто п’ятдесят пострілів.

Ґабріель задумався. На таке і справді не варто слова тратити. А чи немає у людей ще якоїсь вогнепальної зброї? Кебусян зам’явся.

– Це – їхня справа. На полювання багато хто ходить. Але яка користь від кількасот допотопних рушниць із кремінним запалом?

Ґабріель устав і простягнув мухтарові руку.

– Дякую за довіру, Товмасе Кебусян! А тепер, якщо вже ти мені все розповів, я б хотів знати: куди ви все це запроторили?

– Тобі неодмінно треба знати, ефенді?

– Ні, але мені цікаво, і я не бачу підстав приховувати від мене кінець історії.

Мухтар кілька хвилин боровся із собою. Про «кінець історії», крім його співтоваришів війтів, Тер-Айказуна і паламаря, справді не знала жодна душа. Але було в Ґабріелеві щось таке, перед чим Кебусян не міг встояти. І, відчайдушно заклинаючи його мовчати, він усе ж видав Багратяну цю таємницю.

Паки з рушницями і набоями поховали на Йогонолукському кладовищі, по-справжньому, в могилах, і на надгробках написали вигадані імена.

– Ну, ось, тепер моє життя в твоїх руках, ефенді, – вирвався з грудей мухтара стогін, коли він відчиняв двері, випускаючи гостя.

Той, не обертаючись, відповів:

– А може, і так, Товмасе Кебусян.

Думки, яких він і сам лякався, невідступно переслідували Багратяна, були для душі таким сильним потрясінням, що він і на годину не міг забутися ні вдень, ні вночі. При цьому, не зважаючи на його педантичні пошукові роботи, думки ці ніби майоріли десь у примарному світі між колишнім і майбутнім, як і все це життя біля підніжжя зелених гір.

Ґабріель бачив перед собою тільки роздоріжжя, де шлях розгалужувався. Ще п’ять кроків – і відразу туман, темрява. Але, либонь, у житті кожної людини напередодні рішення ніщо не видається настільки нереальним, як мета.

І все ж хіба не було ясно, що Ґабріель віддає всю свою бурхливу енергію цій вузькій долині, що він відкидає будь-який вихід, який, можливо, знайшовся б? Чому не озвався до нього голос: «Чому зволікаєш, Багратяне? Чому втрачаєш день за днем? Ти – людина з іменем, ти – заможний. Скористайся цією перевагою! Нехай чигає на тебе небезпека й очікують величезні труднощі, спробуй, проберися з Жульєттою та Стефаном в Алеппо. Алеппо – дуже велике місто. У тебе там є зв’язки. Ти можеш хоча б дружині та синові забезпечити заступництво іноземних консулів. Так, звісно, твоїх земляків, котрі обіймали чільне становище в суспільстві, усюди пересаджали, перевішали чи заслали. Поїздка, безперечно, стане величезним ризиком. А хіба залишатися тут – менший ризик? Тож не тягни більше, спробуй врятуватися, поки не пізно!» Не завжди мовчав цей голос. Але звучав він гейби приглушено. Мирно височів Муса-Даг. Ніщо не змінилося. Тутешній маленький світ немов підтверджував слушність Ріфата Берекета: навіть найменший відгомін подій не проникав у цю долину. Вітчизна, яку Ґабріель ще вважав давнім дитячим переказом, зараз міцно прикувала його до себе. Та й в образі Жульєтти щось потьмяніло. Тому, якби чоловік навіть і захотів вирватися з-під влади Муса-Дага, він, можливо, не був би спроможний це зробити.