Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Марно! Священик узяв гору. Він зібрав усіх сімох мухтарів і, звернувшись до них із короткою промовою, переконав у власній слушності. Отже, новий навчальний рік, незважаючи на літо, почався відразу ж за минулим. Учителі вдалися до останнього засобу – спробували втягнути в боротьбу Багратяна. Восканян і Шатахян з’явилися на віллу з офіційним візитом, церемонні та манірні. Ґабріель, однак, відразу ж оголосив себе прихильником продовження навчального року. Він сказав, що не тільки схвалює цей захід, але і особисто в ньому зацікавлений, оскільки має намір послати сина в школу до пана Шатахяна, щоб Стефан нарешті отримав можливість спілкуватися з хлопчиками свого віку та національності.

Шатахян вклонився і своєю елегантною французькою відповів короткою тирадою, в якій протиставив сучасні вимоги гігієни та цілющого дозвілля застарілій строгості навчання.

Вислухавши Шатахяна, Багратян приголомшив того несподіваним запитанням:

– А чому, власне, ви розмовляєте зі мною французькою?

Шатахян ображено виправдовувався:

– Я ж тільки заради вас, ефенді.

Тут Восканян тицьнув його п’ястуком у спину, що, мабуть, означало: «Бачиш, своїм марнославством ти все зіпсував!» Учителям залишалося тільки змиритися. Зате мовчун вилив свою ненависть до Тер-Айказуна в довгому віршованому пасквілі. Під час нічної прогулянки під проводом аптекаря Грікора Восканян попросив учителя Асаяна прочитати вголос свій віршований памфлет. Голос Асаяна тремтів від обурення. За сумісництвом цей довготелесий виконавець народних пісень був церковним регентом, тому більше за інших постраждав від жорстких порядків Тер-Айказуна. Бойову поему Восканяна завершували такі грізні рядки:

Але сонце тут явно символізувало світло розуму, а тому втямити, чому Тер-Айказун, подовживши шкільні заняття, завісив світло розуму своєю ризою, було нелегко. Грікор похитав головою: він, либонь, не дуже схвалював поетичні справи свого честолюбного учня.

Опівнічний гурток фармацевта розташувався на схилі пагорба, серед виноградників Кедер-бігу. Аптекар узяв у Асаяна рукопис, аби переглянути вірші. Затаврованого героя сатири він залишив зовсім без уваги – Грікор завжди нехтував суттю речей. З похмурою безпристрасністю він оголосив свій вирок:

– Ні складу, ні ладу, Ґранте Восканян. Поети були лише колись…

Але не тільки поети – все було тільки в минулому: подвиги, війни, державні мужі, герої. Лише ставши історією, світ ставав об’єктом уваги Грікора. Але йому не хотілося бентежити свого послідовника, і наставник підбадьорливо зауважив:

– Ти все ж цього не кидай! Але тобі, учителю, ще треба вчитися!

У призначений день Ґабріель привів у йогонолукську школу Стефана і свою маленьку підопічну Сато, у котрої вже загоїлися рани на ногах. Цьому передувала коротка сутичка з Жульєттою. Їй страшно за свого хлопчика, сказала вона, котрий буде сидіти з цими немитими дітьми, та до того ж у якомусь східному хліві. У Парижі Стефана ніколи не посилали в початкову школу, де аж ніяк не менше ризику чимось заразитися та набратися вошей.

Ґабріель наполіг на своєму: якщо міркувати розсудливо, не так уже все це страшно, коли, того й гляди, прийдуть справжні небезпеки, набагато гірші за ці. Він як батько вважає, що набагато важливіше, щоб Стефан до самої суті пізнав своє, рідне, зжився з ним.

В інші часи і за інших обставин Жульєтта знайшла б сотню заперечень. Тепер же вона відразу здалася і замовкла. Це була мовчазна капітуляція, і найменше усвідомлювала це сама жінка. Після тієї нічної розмови, коли їй відкрилося, в якому розпачі перебуває Ґабріель, сталося щось незрозуміле. Та душевна близькість, яка була вирощена в їхньому чотирнадцятирічному шлюбі, з кожним днем танула. Коли Жульєтта вночі прокидалася, їй часом здавалося, що у неї і цього сплячого поруч чоловіка немає спільного минулого. Їхнє спільне минуле залишилося там, у Парижі й інших ваблячих своїми вогнями містах Європи, зовсім відокремлене від них і більше їм не належить.

Що ж трапилося? Ґабріель змінився, вона чи ще щось?

Жінка, як і раніше, не ставилася серйозно до гіпотетичної можливості катастрофи. Смішною здавалася їй сама думка, що вал потопу не відступить перед нею, француженкою. Доведеться потерпіти ще два-три тижні. А там – назад, додому! Тож станеться щось чи ні за ці тижні – її хата скраю. Тому жінка й промовчала, почувши про рішення Ґабріеля віддати Стефана в сільську школу.