Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Цей безжальний наказ, що складався з кількох пунктів, підписав спадкоємець мужнього Джелала, догідливий Мустафа Абдул Халіл-бей.

Незважаючи на небезпеку, Багратян пройшовся базаром. Вузька, раніше вшерть набита людьми вуличка була майже безлюдною, мала заляканий і насуплений вигляд. Вірменські купці, хоч депортація тут ще не почалася, замкнули свої крамниці й як крізь землю провалилися. Але і мусульманському населенню було несолодко. Перш ніж Османська імперія отримала за заподіяне вірменам зло, відбулося раптове знецінення турецьких паперових грошей. З деякого часу купці вимагали за товар тільки золото та срібло, чим засоромили ці цнотливі метали, які відповіли негайним зникненням із усіх ринків. Мудрагелі-економісти в стамбульських міністерствах давали плутані пояснення з приводу цього загадкового і такого раптового знецінення паперових грошей. Та й дотепер жоден премудрий економіст не збагнув, що грошовий обіг може залежати від того, як котуються суспільством моральні цінності.

Турки понуро тинялися Антіохійським базаром, залитим помиями, заваленим сміттям, від чого ринок був схожий на нічні нетрі околиці.

Ґабріель знайшов замкненими старовинні ворота будинку Ріфата. Він довго стукав молотком у ковану міддю дерев’яну арку – ніхто не відгукнувся. Отже, ага Ріфат Берекет ще не повернувся з поїздки в Анатолію. Багратян знав: мета цієї поїздки – організувати допомогу вірменському народу, і все ж його засмутило, що він не застав одного свого батька.

Повернувшись додому, Ґабріель вирішив далі околиць Муса-Дага більше не виїжджати. Причиною такого рішення став той чарівно-заспокійливий, відчайдушний вплив, який мала на нього (і що далі, то більше) гора. Коли вранці чоловік розчиняв вікно і вітався з горою, його незмінно охоплювало урочисте здивування, зрозуміти яке він був не спроможний. Муса-Даг щогодини змінював вигляд: то поставав щільною, суцільною масою, то крізь пронизаний сонцем серпанок здавався величезною пухнастою грудкою. Ця вічна в своїх перетвореннях сутність гори начебто додавала йому сил і мужності в тому сум’ятті почуттів і болісних міркувань, які з моменту появи пастора Арама Товмасяна позбавили чоловіка сну. Але як тільки він покидав покров Муса-Дага, то негайно втрачав мужність про все це думати.

Тим часом уважні рейди офіцера навколишніми селами дали свої плоди. Він досяг, чого домагався: не тільки отримав порівняно повне уявлення про справи та дні тутешніх селян – плодівників, ткачів, шовківників, пасічників і різьбярів, але часом навіть мав можливість зазирнути в їхнє сімейне життя, в цей замкнутий світ. Правда, це не завжди було легко зробити. Спочатку багато земляків дивилися на нього, як на шляхетного іноземця, хоч він був із місцевих землевласників і пов’язаний із ними загальною національною приналежністю. Природно, Аветіс-молодший був їм куди ближчим, незважаючи на те, що цей скупий на слова дивак не вдостоював увагою жодної людини, не виключаючи Грікора, Тер-Айказуна, вчителів, та й у селах мало бував. Що з того? Адже похований він на тутешньому цвинтарі, серед їхніх небіжчиків!

Згодом, однак, селяни пройнялися довірою до Ґабріеля і потай навіть сподівалися, що прийде час і той стане для них опорою. Ефенді був, звісно ж, впливовим чоловіком, знаним за кордоном, котрого в силу його впливу турки остерігалися. Поки він живе в Йогонолуку, біда, може, й мине мусадазькі селища. Ніхто не усвідомлював, наскільки виправдані ці надії, але це вігравало тут свою роль і не тільки. Якщо Ґабріель настільки ж мало, як і всі навколишні, загадував про майбутнє, то його все ж відрізняло від них чимало: по очах чоловіка, по тривозі, що виходила від усієї постаті, з його запитань, нотаток, які робив, можна було вгадати, що він про щось зосереджено міркує і зайнятий чимось особливим. Саме це й вирізняло цього чужинця серед оточуючих. Всі погляди були звернені на Багратяна, тільки-но він з’являвся. Його стали запрошувати до багатьох осель.

Кімнати за тутешнім звичаєм були майже порожні й усе ж вражали Ґабріеля своєю охайністю та затишком. Глинобитну підлогу встеляли чисті циновки. Сиділи зазвичай на тапчанах, покритих добротними килимами. Тільки у найбідніших селян хлів містився під одним дахом із житлом. Голі стіни були далеко не повсюдним явищем. Поруч із іконами на них де-не-де висіли картинки з ілюстрованих журналів або календарів. Часом господині прикрашали світлиці свіжими квітами в пласких вазах, що на Сході рідкість. І ледь гість сідав, до нього підсували об’ємну тумбу, на яку ставили велику олов’яну тацю з усіляким печивом, медовими сотами, солодкими сирами. Смак цих добірних ласощів був знайомий Ґабріелю з дитячих літ. Тоді ці ласощі були забороненими радощами, позаяк від батьків, певна річ, приховувалося, що прислуга бере маленького Ґабріеля із собою в гості до селян. Тепер же шлунок чоловіка пасував перед настільки рясним частуванням, особливо якщо до печива подавали шмат дині або зацукровані фрукти. Відмовитися від частування означало б завдати смертельної образи. І Ґабріель рятувався тим, що загодовував солодощами дітей господарів, котрих йому незмінно показували, куди б чоловік не приходив. Сам же він куштував усього потроху.