Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Такі виняткові випадки порушення службового обов’язку становили небезпеку лише там, де був жандармський пост. Але заптії і самі не проти були поживитися. А що може були вигіднішим за дозволене мародерство, коли влада заплющує на це очі? Правда, майно депортованих було наказано здавати в скарбницю. Але влада добре знала, що не в змозі реалізувати свої законні домагання і що їй вигідніше підтримувати службову запопадливість виконавців її наказів.

У той час, як у селамліках, кав’ярнях, лазнях та інших громадських закладах місцева інтелігенція, інакше кажучи, ті, хто звик читати газети, маючи певний запас іноземних слів, не ходив у стародавній турецький театр тіней – Карагез, зате подивився в Смирні чи в Стамбулі кілька французьких комедій, та до того ж ще й знав імена Бісмарка [45] Отто Едуард Леопольд фон Шенхаузен Бісмарк (1815–1898) – німецький державний діяч, котрий здійснив возз’єднання Німеччини «згори». і Сари Бернар [46] Сара Бернар (1844–1923) – відома французька акторка, котра працювала в театрах «Комеді Франсез», «Жімназ» та «Одеон». , – в той час, як цей «освічений», цей прогресивний середній клас беззастережно приймав антивірменську політику Енвера, проста турецька людина, чи то з міських низів, чи селянин, поводилалася зовсім інакше. Часто мюдір, котрий привіз до села наказ про депортацію, дивився, не вірячи власним очам, як турки та вірмени збиралися юрбою та плакали разом. Траплялося йому з подивом спостерігати і таке видовище: біля вірменського будинку плаче сім’я сусідів-турків і не тільки напучує благословінням «Бережи вас Аллах» застиглих у скорботі вигнанців, котрі не озираючись, із сухими очима переступають поріг старого свого будинку, але і дає їм у дорогу їжу, обдаровує такими цінними дарунками, як коза або в’ючний мул. І мюдіру доводилося часом бачити, як така турецька родина йшла з депортованими багато кілометрів шляхом вигнання. Бувало, одноплемінники мюдіра кидалися до його ніг і благали:

– Залиш їх із нами! Вони – не нашої віри, але вони – хороші. Вони нам – брати. Залиш їх із нами!

Але що з того? Навіть найтерплячіший мюдір погоджувався на це хіба що в одному чи двох безіменних, глухих селах, таємно даючи можливість цим крихтам знедоленої раси животіти під загрозою смертельного страху.

І ось вони йшли, спотикаючись, сільськими стежками, звертали на колісну дорогу, зливалися на путівцях із іншими вигнанцями, щоб через багато днів вийти нарешті на широке шосе, що веде через Алеппо на південний схід, у пустелю. Монотонне човгання мільйонів ніг, якого Земля не чула споконвіків.

Похід цієї армії страждальців планувався і був здійснений із пекельно стратегічною передбачливістю. Про одне лиш забули закулісні стратеги: про постачання цієї армії. У перші дні ще видавали трохи хліба та булгура [47] Булгур – крупно помелена пшениця, очищена від кірки, що замінює рис ( турец .). , але тоді ще не вичерпалися власні запаси депортованих. У ті перші дні кожен дорослий вигнанець мав право отримати в онбаші (так називався каптенармус, унтер-офіцер ешелону) дванадцять пара [48] Парá – дрібна турецька монета. , – належні йому за законом гроші. Однак більшість відмовлялася звертатися з такою вимогою, боячись накликати на себе ненависть всесильного підстаршини. До того ж при тодішній дорожнечі за дванадцять пара можна було в кращому разі купити кілька апельсинів або куряче яйце.

Час від часу дедалі виснаженішими ставали обличчя, все нечіткішим мільйонний крок. Незабаром із нутра цієї повзучої істоти долинали лише переривчасті зітхання, кашель, стогони, іноді дикий, захланний зойк. Поступово ця істота стала розкладатися. Люди все частіше валилися з ніг і гинули в придорожніх канавах, куди їх зіштовхували конвоїри. На спини тих, хто уповільнив крок, зі свистом падали заптіївські кийки. Жандарми шаленіли. Їм також доводилося жити собачим життям, поки вони не здавали етап на межі свого повіту найближчому жандармському командуванню. На перших порах ще велися списки депортованих. Коли ж смертельні випадки та хвороби почастішали і дедалі більше мерців і напівживих – головним чином дітей – конвой скидав у канави, реєструвати наявний склад стало заняттям вкрай обтяжливим, й онбаші скасував «цю писанину».

Та й хто запитає, чиї тіла зотлівають тут у чистому полі? Хто віддав тут Богові душу? Саркіс чи Астхик або Апет, Ануш, Вардуї чи Хорен?

Але не всі заптії були лютими звірами. Можна навіть припустити, що серед них були й незлі люди. Але що було робити такому службовцю? Йому суворо наказали до певної години доправити це людське стадо в певне місце. Він усім серцем розуміє матір, котра виючи кидається на дорогу і нігтями дряпає землю, намагається витягти своє мертве дитя з канави. Жодні вмовляння не допомагають. Минають хвилини за хвилинами, а до кінцевого пункту ще дванадцять кілометрів.