Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

У писклячу, навіжену музику вриваються нові звуки, громоподібний гул, що дедалі посилюється. Він лине з неба. Турецька ескадрилья кружляє над Стамбулом, скидає хмарки прокламацій, що пурхають у повітрі. Йоганну Лепсіусу ясно – хоч він і не знає чому, – моноплани, що ширяють у небі, – це втілення первородного гріха, вінець гордині людської. Він блукає в істині, що відкрилася йому, як у величезному палаці, як у Міністерстві внутрішніх справ. Горять, тріпочуть завіси, і йому згадується одне місце в Одкровенні Святого Івана, яке процитує він у своїй майбутній проповіді: «На вигляд свій сарана була схожа на коней, що налаштовані для бою… На ній були панцери, гейби обладунки залізні, а шум від крил її – гуркіт від колісниць… У неї були хвости, мов у скорпіонів, і в хвостах її були жала; а влада її була – шкодити людям п’ять місяців».

Лепсіус здригається переляканий: треба знайти нові засоби та шляхи. Якщо німецьке посольство не в змозі нічого зробити, може, австрійський маркграф Паллавічині, особа видатна, буде вдатнішим? Він міг би пригрозити репресіями, адже мусульмани Боснії – австро-угорські піддані. Так, іспанські попередження були надто м’якими. Але ще мить – і до Лепсіуса наближається Енвер-паша, а на устах його та ж незабутня посмішка. Сором’язлива? Ні, це не те слово, так не назвеш цю чи то хлоп’ячу, чи то дівочу усмішку великого вбивці. «Пане Лепсіус, ми будемо дотримуватися політики, що відповідає нашим інтересам. Перешкодити нам може тільки держава, яка вища за всі інтереси і не замішана в жодну гидоту. Якщо ви знайдете таку державу в дипломатичному довіднику, то дозволяю вам знову з’явитися до мене в міністерство».

Лепсіуса морозить, трясе, як у лихоманці, так, що жінки, котрі сидять поруч із ним у покривалах, підіймаються і, лякливо озираючись, йдуть. Слуга Божий цього не помічає, йому спав на гадку сумний здогад: нічого більше зробити не можна. Допомоги чекати нізвідки. Істина, яку ще кілька тижнів тому збагнув священик Тер-Айказун у Йогонолуку, відкривається зараз і пастору Йоганну Лепсіусу: «Мені залишається тільки одне – молитися».

Повз нього рухається святкова галаслива юрба, лунає жіночий сміх і дитячий вереск. Натовп прибуває до військового оркестру, а священик, склепивши повіки, то хитає головою, то молитовно складає руки або уявляє, що робить це. Але в душі вже звучить: «Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє…»

Але що сталося з «Отче наш»?! У кожному слові чаїться безодня, яку поглядом не охопити. Уже при слові «наш» або «ми» втрачаєш голову. Хто має право ще вимовити «ми», якщо Христос – той, хто в’яже і вирішує, на третій день вознісся на небо? Без нього все решта – смердюча гора черепків і кісток заввишки з Всесвіт. Лепсіус згадує запис у щоденнику своєї матері, який вона зробила п’ятдесят шість років тому, коли його хрестили: «Хай буде ім’я його Йоганн завжди мені нагадуванням, що моє велике і святе завдання – виростити з нього справжнього Івана, іншими словами, того, хто по-справжньому любить Господа і йде його слідами». Чи став він справжнім Іваном? Чи сповнений він до краю вірою, почуттями так, що не висловити словами? Ех, віра моя загрожує вичерпатися, якщо ослабне тіло. Знову дає про себе знати цукриця. Треба бути обережнішим у їжі. Нічого солодкого, борошняного, ніякої картоплі. Можливо, Енвер врятував його тим, що не дозволив поїздку в Анатолію.

…Даруйте, а що тут робить швейцар готелю «Токатлян»? Відколи носить він смушкову офіцерську шапку? Чи не Енвер його прислав? Швейцар ввічливо подає йому тескере, внутрішній паспорт. На паспорті – світлина Наполеона з його власним підписом. І справді, в обертових дверях готелю його чекає ешелон вигнанців. Друзі всі разом. Давтян і всі інші. Вони весело йому кивають. «Наші чудово виглядають», – думає священик. Навіть у найстрашнішій реальності, коли зіткнешся з нею віч-на-віч, знаходиться щось утішне. Привал зробили на березі якоїсь річки, під стрімкими скелями. Є навіть намети. Либонь, Енвер таємно дозволяє певні поблажки.

Коли всі полягали, до Лепсіуса підходить довготелесий вірменин в одежі, з гори до низу забризканій мулом. Про-мовляє якось дивно врочисто, ламаною німецькою мовою:

– Поглянь. Цей бурхливий потік – Євфрат. А он там – мої діти. Перекинь своє тіло з цього берега на той, тоді у дітей моїх буде міст.

Лепсіус прикинувся, що вважає це жартом.

– Тоді вам із дітками доведеться трішки зачекати, поки я ще підросту.