Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Якби Лепсіус не був такий приголомшений, він би розреготався. Сміх розбирає при думці, як ужили б у Туреччині за вказівкою Енвера-паші зібрані священиком кошти.

Лепсіус мовчить. Він зазнав поразки. Правда, і до бесіди він був налаштований безнадійно, однак зараз здається, що весь світ завалився. Щоб не зовсім втратити обличчя, священик набирається духу, приводить себе до ладу, кілька разів витирає хустинкою лискуче чоло і встає.

– Не хочу думати, ваша ясновельможносте, що ця година, яку ви мені подарували, буде зовсім безплідною. У Північній Сирії, на узбережжі, живуть ще сотні тисяч християн, далеко від усіх районів військових дій. Переконаний, що ваша ясновельможність вважатиме за доцільне утриматися від безглуздих заходів.

Юний Марс знову шкіриться, оголюючи в усмішці зуби.

– Будьте певні, пане Лепсіус, що наш уряд уникає зайвої жорстокості.

Як завжди в подібних політичних розмовах, останні репліки з обох сторін – чиста формальність, порожня комедія, мета якої залишити зустріч незавершеною. Енвер-паша не зробив ніяких поступок. Що вважати «зайвою жорстокістю» – залишилося на його розсуд. Але і Лепсіус промовляв, усвідомлюючи, що це – порожні слова, потрібні лиш як кінцівка.

На відміну від Лепсіуса, генерал зараз – особливо витончений і підтягнутий. Він пропускає гостя вперед і навіть робить разом із ним кілька кроків. Потім трохи здивовано, але безпристрасно дивиться услід священику, котрий, похитуючись, немов сліпий, навпомацки човгає анфіладою кімнат, крізь двері з хиткими завісами.

Енвер-паша входить в апартаменти Талаат-бея. Чиновники підхоплюються. Обличчя сяють захватом. Ще не згасла та майже містична любов, яка живить навіть канцелярських пацюків до привабливого бога війни.

З вуст в уста передаються сотні легенд, що прославляють його шалену хоробрість. Коли під час війни в Албанії збунтувався артилерійський полк, Енвер із цигаркою в зубах постав перед жерлом гаубиці і гаркнув бунтівникам: «Стріляйте!»

На його пещеному обличчі народ бачить відблиск сяйва месії, він – посланець бога, котрий воскресить імперію Османа, Баязета та Сулеймана.

Енвер весело вітається з чиновниками. Бурхливе захоплення. Догідливі руки екзальтованих шанувальників поспішають одна за одною відчинити перед ним двері канцелярських приміщень, що ведуть у кабінет Талаат-бея.

Для громіздкої постаті міністра кабінет замалий. Коли цей богатир встає з-за столу – ось як зараз, – він затуляє собою все вікно. Велика голова Талаата на скронях сива. Східного типу обличчя, м’ясисті губи, чорні як смола вусики. Куточки стоячого коміра стискають важке подвійне підборіддя. Випирає черевце, обтягнуте пікейним жилетом, білизна якого, мабуть, символізує щирість. Коли Талаат-бей зустрічається зі своїм соратником по дуумвірату, у нього незмінно виникає потреба своєю могутньою ведмежою лапою по-батьківськи погладити по плечу цього юного улюбленця долі. І щоразу цьому дружньому жесту заважає непроникна сором’язливість, яку випромінює Енвер.

При всьому цьому Талаата переповнює кипуча енергія. Він – світська людина й оратор, що вирізняється гучним апломбом, здатний приперти до стінки хоч п’ятьох дипломатів гамузом. А народний кумир Енвер, чоловік принцеси, султанської доньки, часто на великому прийомі стоїть осторонь сам-один, збентежений і замислений.

Талаат опускає свою величезну м’язисту руку й обмежується запитанням:

– Був у тебе німець?

Енвер-паша дивиться на Босфор, на його хвилі, на пароплави й іграшкові кіїки, на кипариси та руїни, які зараз здаються нереальними, погано намальованими декораціями. Потім обертається й оглядає порожній кабінет. Погляд гостя зупиняється на старому телеграфному апараті, що, як коштовна реліквія, стоїть на вкритому килимовою скатертиною столику. На цьому жалюгідному апараті невеликий поштовий службовець, телеграфіст Талаат вистукував азбуку Морзе, поки резолюція «Іттіхату» не піднесла його до становища видатного державного діяча в царстві каліфа. Нехай кожен відвідувач віддасть належне, дивуючись цьому переконливому свідченню запаморочливої кар’єри. Ось і Енвер доброзичливо і довго розглядає балакучий апарат, перш ніж відповісти на запитання Талаата.

– Так, той самий німець. Намагався налякати рейхстагом.

Із цього зауваження можна зробити висновок, наскільки мав рацію патріарх Завен, попереджаючи Лепсіуса, що будь-які вмовляння та заклик до людських почуттів із самого початку приречені на невдачу.