Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Лепсіус судомно стискає руки, але не зроняє ні слова.

Цей розперезаний, розпещений хлопчисько – необмежений володар величезної держави. У його до ладу виліпленій маленькій голівці звабника рояться числа, які здивували б кожного, хто знає реальний стан речей. Священика Енвер не може ввести в оману, бо той точно знає, що в Анатолії не набереться і шести мільйонів чистокровних турків. Якщо пошукати в північній Персії, на Кавказі, Кашгарі і в Туркестані, то разом із тюркськими племенами, які живуть у наметах, і конокрадами, котрі кочують степом, вони навряд чи наберуть двадцять мільйонів. Які ілюзії породжує дурман націоналізму!

І водночас Лепсіус відчуває жаль до цього дрібного бога війни, до цього інфантильного антихриста. Несподівано для себе він озивається проникливим, тихим голосом:

– Ваша ясновельможносте, ви хочете заснувати нову імперію. Але під фундаментом її буде лежати труп вірменського народу. Чи принесе це вам щастя? Чи не краще знайти мирне вирішення зараз?

І тут Енвер-паша вперше розкриває глибоку та щиру суть того, що відбувається. Очі його споглядають непохитно та холодно, стримана посмішка зникла з обличчя, і раптом він шкіриться, показуючи свої великі хижі зуби.

– Між людиною та бацилою чуми мир неможливий, – каже він.

Лепсіус негайно переходить у наступ:

– То ви відверто визнаєте, що маєте намір використовувати війну для поголовного винищення вірменського народу?

Генерал, безумовно, зайшов задалеко. Він тут же відступає, знову замикається в неприступній фортеці своєї обов’язкової необов’язковості.

– Моя особиста думка і мої задуми повністю відображені в комюніке, опублікованому нашим урядом. Ми діємо нині, виходячи з вимог війни та необхідної самооборони. До цього ми досить довго пантрували за ходом подій. Піддані держави, котрі ставлять собі за мету її руйнацію, караються всюди за всією суворістю закону. Тож наш уряд діє в злагоді з законом.

Знову все спочатку! У Лепсіуса вирвався стогін. У вухах лунає голос монсеньйора Завена: «Не моралізувати! Зберігати діловий тон! Аргументи!» О, якби він був здатен, пускаючи в хід гострі, як меч, аргументи, зберігати діловий тон! Нерви слуги Божого напружені до краю вже хоча б тому, що він не може підвестися, прикутий до крісла. Йому, природженому оратору, звиклому промовляти з церковної кафедри та на зібраннях, потрібен простір, він має вільно рухатися!

– Ваша ясновельможносте, – гість піднімає руку до свого прекрасного чола, – я не буду зараз висловлювати загальновідомі істини, казати, що не можна примушувати весь народ розплачуватися за підступи окремих людей. Ні, я не стану питати, чому прирікають на болісну смерть жінок і дітей, маленьких дітей, – такою дитиною були колись і ви. Їх по-звірячому знищують, приносячи в жертву політиці, тоді як про політику вони ні сном, ні духом не відають. Ваша світлосте! Я хотів би, щоб ви подумали про ваше майбутнє і про майбутнє вашого народу. Колись добіжить кінця і ця війна. І тоді Туреччині доведеться вести мирні перемовини. Та чи буде цей день щасливим для всіх нас! Але, якщо цей день виявиться нещасливим, що тоді, ваша ясновельможносте? Чи не повинен відповідальний керівник країни заздалегідь потурбуватися про те, як складуться обставини за несприятливого результату війни? В якому становищі опиниться турецька делегація на мирних перемовинах, якщо її зустрінуть запитанням: «Де брат твій Авель?». Неприємне становище! І ось тоді-то держави-переможці, пам’ятаючи про велику вину Туреччини, нещадно розділять здобич. Вбережи нас від цього, Боже! Як бути тоді верховному провіднику народу Енверу-паші, котрий прийняв на себе всю повноту відповідальності, генералу, чия влада була безмежною? Як тоді виправдається він перед своїм народом?

Обличчя Енвера-паші набуває мрійливого виразу, і він відповідає без жодної іронії:

– Дякую за чудово сформульоване попередження. Однак той, хто втручається в політику, має володіти двома чеснотами. По-перше, достатньою легковажністю, або, якщо завгодно, презирством до смерті, що, либонь, одне і те ж. А по-друге, непорушною вірою в правильність своїх рішень, якщо він їх уже прийняв.

Преподобний Лепсіус встає. Він майже по-східному схрестив руки на грудях. Посланий Богом янгол-хранитель вірменського народу має жалюгідний вигляд. Носовичок висунувся з кишені, одна штанина загорнулася до коліна, краватка з’їхала набік. І скельця пенсне, далебі, запітніли.