Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Подив у широко вирячених очах Енвера. Це ще що за товариство з вивчення Близького Сходу?

– Міністерство закордонних справ, та й сам пан рейхсканцлер ставляться з живим інтересом до моєї місії. Після повернення я зроблю в рейхстазі доповідь з вірменського питання, поінформую депутатів і пресу.

Енвер-паша, котрий, за звичаєм опустивши очі, терпляче слухав відвідувача, при словах «вірменське питання» підводить голову. Обличчя розбещеного хлопчика на мить насуплюється: вічно ці серйозні люди чіпляються до нього з одними і тими ж дурницями. Але за мить усе знову гаразд. А Лепсіус вже не володіє собою.

– Я прийшов до вас за допомогою, ваша ясновельможносте, будучи переконаний, що такий видатний полководець і герой не здатен вчинити нічого такого, що затьмарило б його історичний образ.

– Знаю, пане Лепсіус, – поблажливо і напрочуд доброзичливо відповідає Енвер-паша, – ви прибули сюди і просили про зустріч, бажаючи отримати роз’яснення з відомого питання. Хоча мене й обтяжують тисячі важливих справ, я готовий приділити вам стільки часу, скільки знадобиться, і повідомити все, що вас цікавить.

Лепсіус змушений зобразити мімікою найглибшу вдячність.

– З того часу як ми з друзями очолили уряд, – розповідає генерал, – незмінно намагалися чинити вірменському міллету всіляке сприяння і проявляти абсолютну справедливість. Існує давня домовленість. Ваші вірменські друзі гаряче вітали нашу революцію і давали повноцінні клятви вірності. А потім раптом порушили свою присягу. До певного часу ми намагалися не помічати того, що відбувається, поки це було можливо, поки турецький народ, оплот держави, не опинився під загрозою. Адже ми живемо в Туреччині, чи не так? Коли вибухнула війна, стало більше випадків державної зради, змов, неймовірно посилилося дезертирство. Коли ж справа дійшла до відкритого заколоту – маю на увазі велике повстання в Зейтуні, – то ми були змушені вжити контрзаходів, щоб зберегти право називатися народним урядом і вести війну.

Лепсіус киває головою: здається, він ось-ось погодиться з генералом.

– Ваша ясновельможносте, а в чому полягали доведені у суді факти державної зради?

Енвер широко розводить руками, ніби кажучи, що доказів сила-силенна, їх не злічити.

– Таємна змова з Росією. Досить показовими є похвали, які вділяв вірменам Сазонов у Державній думі, потім змова з французами й англійцями. Інтриги, шпигунство – все, що тільки можна уявити.

– Чи був проведений у цих справах законний судовий розгляд?

– Звісно ж, військовим трибуналом. У вас вчинили б так само. Зовсім нещодавно були засуджені та публічно страчені п’ятнадцять найнебезпечніших злочинців.

«Наївне нахабство», – зазначає про себе Лепсіус. Він відкидається на спинку крісла і намагається впоратися з тремтінням у голосі:

– Наскільки мені відомо, ці п’ятнадцять вірменів були заарештовані задовго до війни, отже, їх ніяк не можна було судити на підставі діючих законів військового часу.

– Ми самі вийшли з революції, – відповідає генерал недоречно, весело, як хлопчик, котрий згадує милі пустощі. – Ми добре знаємо, як це робиться.

Лепсіус стримує міцне слівце, готове зірватися з язика, щодо тієї їхньої революції і, відкашлявшись, ставить нове запитання:

– Отже, вірменські громадські діячі й інтелігенція, котрих тут, у Стамбулі, заарештували та вислали, також звинувачені в державній зраді?

– Погодьтеся, що тут, у безпосередній близькості до Дарданелльського фронту, ми не можемо терпіти навіть потенційних державних зрадників.

Цього Йоганн Лепсіус не заперечує, але раптом із азартом ставить своє головне запитання:

– А Зейтун? Мені вкрай важливо почути думку вашої ясновельможності про Зейтун.

Бездоганна люб’язність Енвера-паші дещо тьмяніє, набуває офіційнішого характеру.

– Повстання в Зейтуні – один із найбільших і підлих заколотів в історії Османської держави. Бої з повстанцями, на жаль, коштували нашим військам важких втрат, не можу вам по пам’яті надати точні дані.

– У мене інші відомості про Зейтун, ваша ясновельможносте, – Лепсіус завдає цього удару, карбуючи кожне слово. – Згідно з цими даними, у жодному заколоті тамтешнє населення участі не брало. Зате впродовж місяців його провокували та гнобили місцева влада й адміністрація санджака. З інформації, якою я володію, випливає, що не відбулося нічого такого, чого не можна було б усунути за допомогою посиленого наряду поліції. Тим часом кожній неупередженій людині ясно, що втручання військових сил – кількох тисяч солдатів – виявилося можливим тільки тому, що це входило в наміри влади.