Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Лепсіус уже не озирається на всі боки в пошуках візника, не замислюючись, біжить щодуху вперед, рослий, старий, помітний. Але користі мало: майдани та вулиці Стамбула загачені величезною радісною юрбою. Повз будинки, обвішані прапорами, повз строкато прикрашені крамниці та кав’ярні пливуть, спотикаючись і відтісняючи один одного, тисячі фанатичних бевзів із широко розкритими у воланні ротами, тисячі людей у фесках і тарбушах.

Що трапилося? Невже відігнали союзників від Дарданелл?

Лепсіус згадав далекі канонади, що чутно ночами. Важка артилерія англійського флоту прокладає дорогу до Константинополя. І тут Лепсіус збагнув, що нині якась пам’ятна дата, пов’язана з молодотурецькою революцією. Ймовірно, святкують день, коли молодотурецький комітет, перебивши своїх політичних супротивників, забезпечив собі захоплення влади. Але яким би не було нині свято, голота розбишакує та гарчить. Перед офісом якоїсь фірми зібрався великий натовп. Якісь хлопці піднялися на запопадливо підставлені плечі, видерлися на карниз – мить! – і велика вивіска летить на землю.

Лепсіус, котрий потрапив у гущину юрби, питає чоловіка, що стоїть поряд без фески на голові:

– А що це все означає?

У відповідь чує, що більше несила терпіти написи чужоземними мовами. Туреччина належить туркам! Тому всі дорожні покажчики, назви вулиць і вивіски будуть відтепер писати тільки турецькою! Співрозмовник Лепсіуса (чи то грек, чи то левантинець) зловтішно сміється:

– Цього разу вони розгромили свого союзника. Це – німецька фірма.

Крізь натовп вервечкою повзуть трамваї, що затрималися дорогою. «Все втрачено, – міркує Лепсіус, – тепер уже байдуже, коли я туди потраплю». І все ж він знову біжить далі, безцеремонно розштовхуючи перехожих.

Ще один провулок, і перед ним відкривається майдан. Величезний палац сераскеріату. Гордо височіє вежа Махмуда II.

Священик дає собі перепочинок. Уповільнює крок, аби не увійти в лігво лева захекавшись. Коли, втомившись від нескінченних сходів і коридорів, він пред’являє свою візитівку в приймальні Військового міністерства, витончений і дуже люб’язний черговий офіцер повідомляє йому, що його ясновельможність Енвер-паша глибоко шкодує: він не міг більше зволікати і просить пана Лепсіуса надати честь і відвідати його в палаці, в його особистих апартаментах у Міністерстві внутрішніх справ.

Йоганна Лепсіуса чекає ще довший шлях. Однак цього разу мана скінчилася, біси зайнялися кимось іншим, а священику створили справді всі зручності. Біля воріт чекає вільний екіпаж, візник радий догодити пасажирові, уникає людних вулиць, і відпочилий, перейнявшись незбагненним для нього самого оптимізмом, борець із чарівною швидкістю наближається до мирного сералю. Гуркочучи старою бруківкою, карета прибуває до Міністерства. Лепсіуса вже чекають. Не встиг він пред’явити візитівку, як чиновник зустрічає його запитанням:

– Пастор Лепсіус?

Добрий знак! Знову сходи і довгі коридори, але тепер окрилений надією слуга Божий легкою ходою наближається до мети. У Міністерстві внутрішніх справ панує тиша, фортеця Талаат-бея ніби дрімає. До казкових палаців подібні кімнати без дверей, замість дверей похитуються завіси. Це також заспокоює Лепсіуса, сприймається невідь-чому як хороший знак.

Наприкінці коридору візитера вводять в особливі апартаменти. Це – штаб Енвера-паші в Міністерстві внутрішніх справ. Не інакше як тут, у цих двох кімнатах, вирішувалася доля вірменів. Більша кімната служить, вочевидь, приймальнею і залою засідань. Поруч – кабінет із великим порожнім письмовим столом. Увагу Лепсіуса привертають три портрети, що висять над столом. Праворуч – Наполеон, ліворуч – Фрідріх Великий, посередині – збільшена фотографія турецького генерала: це, безсумнівно, сам Енвер-паша, новоявлений бог війни.

В очікуванні Лепсіус сідає біля вікна. Поверх скелець пенсне він поглядом вбирає в себе спокій, яким віє від прекрасної картини руйнування: куполи, що обвалилися, уламки мармуру, осяяні пініями. А за ними – Босфор з іграшковими пароплавчиками, що пропливають повз.

Спрямований удалину короткозорий блакитний погляд, дитячий обрис губ, які виступають із м’якої сивої борідки, міцні щоки, що розпашіли від біганини та хвилювань, – є в цьому образі щось страдницьке, але є й одержимість, яка і до себе буває нещадною.

Слуга приносить мідний кавник. Лепсіус із насолодою випиває три-чотири горнятка кави. Тепер він бадьорий, відчуває нервовий підйом, до голови приливає свіжа кров. Коли Енвер-паша входить, Лепсіус допиває останню порцію.