Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Пані Багратян не наважилася дати волю пориву ніжності. Вона лише обережно погладжувала Іскую по волоссю і мовчки чекала в її узголів’ї, поки очі безгучно ридаючої дитини не заплющив сон, поки та не занурилася в милосердну порожнечу.

Матінка Антарам промила і перев’язала рани на ногах Сато. Потім дівчинку поклали в ліжко в одній із кімнат для слуг. Та тільки-но вона заснула міцним сном, як залунали несамовиті крики. Всі ці дні вона жодного разу не проявила страху, а зараз, мабуть, уві сні, в цьому відображенні життя, Сато роздирали тисячі страхів. Її будили, але це не допомагало. Дитина засинала непробудним сном і через якийсь час знову починала стогнати та нестямно волати. Іноді цей протяжно виючий голос ніби чіплявся за рятівне ім’я: «Кючук-ханум!»

Коли з далекої кімнати долинули ці страшні звуки, Жульєтта вийшла на ґанок будинку і зустріла там сина. Стефан весь тремтів. Усе нове, невідоме, небезпечне породжувало в ньому бурхливий відгук. У листопаді підліток відсвяткував свій тринадцятий день народження, вступивши в той вік, коли кожного хлопчика вабить усе виняткове. Навіть коли спостерігав з вікна сильну грозу та зливу, в ньому спалахувало бунтарське бажання, щоб сталося щось надзвичайне.

Й ось він прислухався, завмираючи від солодкого жаху:

– Мамо, ти чуєш, як Сато кричить?

«Очі Іскуї, у мого хлопчика очі Іскуї!» – осяяла Жульєтту думка, і в цю мить просвітління, наче при спалаху блискавки, вона раптом усвідомила всю безмірну складність життя. Матір уперше охопив величезний страх за Стефана. Вона повела його в свою кімнату, притисла до грудей, а далекі зойки Сато все ще ворохобили тихий передпокій.

Пізно ввечері Ґабріель запросив до себе священика Тер-Айказуна, доктора Петроса Алтуні й аптекаря Грікора.

Вони сиділи вчотирьох, з чубуками та цигарками, в слабо освітленому селамліці. Багратяну хотілося почути від цих освічених і дуже гідних стовпів місцевої громади, як вони оцінюють становище, як планують діяти в разі наказу про депортацію і як можна запобігти смертельній небезпеці, що нависла над жителями Муса-Дага.

Він нічого у них не випитував. Тер-Айказун уперто мовчав. Лікар оголосив, що йому вже шістдесят вісім років і без того залишилося жити якихось два-три роки. А якщо чомусь кінець настане раніше, то тим краще! Смішний той, хто чіпляється за якісь жалюгідні місяці. Все життя того не варте! Головне – якнайдовше оберігати людей від страхів. У цьому він бачить свій найперший обов’язок і буде виконувати його за будь-яких умов, усе інше його не стосується.

Аптекар Грікор незворушно курив свій кальян, який він із усіма застереженнями приніс із собою з дому. З багатозначним виглядом він вибирав із розпечених вуглинок одну, що йому сподобалася, і повільно притискав пальцями до грудочок тютюну в кальяні. Було це якоюсь наочною демонстрацією: я, мовляв, можу, не обсмалившись, голими руками хапати вогонь. Судячи з зизоокості мандаринського обличчя з цапиною борідкою, він був глибоко зосереджений на врочистій процедурі розкурювання кальяну і не схвалював усе, що може потривожити незворушну гармонію духу. Тільки дух визначає право справедливості, а не навпаки. Навіщо прагнути щось робити? Будь-яка дія сама собою призводить до кінця, одна лише думка мислить вічно. Грікор не знає, що буде. Але він твердо впевнений – в які б умови не поставило його життя, не давати доступу в свій внутрішній світ нічому випадковому, несуттєвому, навіть якщо це – жорстока життєва зміна. І в підкріплення цього справді філософського ідеалу, якому той сподівається служити до останнього подиху, аптекар процитував турецьку приказку, цілком доречну і в устах старого аги Ріфата Берекета:

– Kismetdіn zyadі оlmaв – усе, що здійснюється, те судилося.

Слова ці дозволяли залишити осторонь болісне нагальне питання і завести розмову про ті піднесені ідеї, що з давніх-давен відсторонені від чужого їм співчуття та холодні, як сторінки книг, на яких відображене їхнє божественне життя.

Глухим голосом аптекар називав різні вчення про приречення, він згадав про взаємозв’язок між християнством та ісламом, про Григорія Просвітителя, про Халкідонський собор, про перевагу монофізітського вчення перед католицизмом. Аптекар упивався самим звуком своїх слів. Священик тільки дивувався, звідки такі глибокі пізнання в богослов’ї в якогось аптекаря. До того ж він почув імена, дати та дивовижні висловлювання Отців Церкви, про які в роки навчання в семінарії ніколи не чув, а не чув лиш тому, що своїм існуванням вони були цілком зобов’язані творчій уяві Грікора.