Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Коли Багратян побачив на церковних сходах утікачів, вони перебували в стані немічної відчуженості. Але подорожні були молоді, порятунок прийшов несподівано, перед ними світилися добрі старечі обличчя батька, священика, лікаря, їм говорили ласкаві слова, їх обвівало теплом батьківщини, тому мандрівники швидко отямилися, і надлюдська втома моментально змінилася бурхливим пожвав-ленням.

Пастор Арам повторював:

– Не порівнюйте це з колишніми погромами… Це – набагато гірше, набагато нестерпніше, нещадніше, ніж усі погроми, і, головне, триває набагато довше. Це не зникає ні вдень, ні вночі…

Він стиснув пальцями скроні.

– Ніяк не можу впоратися з собою. Діти весь час стоять перед очима… Тільки б Вудлі вдалося їх урятувати…

Доктор Алтуні мовчки обстежив руку Іскуї, інші розпитували Арама. Запитання, цілком природно, сипалися з усіх боків:

– Чи можна чекати, що вони обмежаться тільки Зейтуном?

– Далебі, вже й Айнтабська громада крокує трактом?

– Що чути в Алеппо?

– Чи є якісь звістки з інших вілаєтів?

– А ми?

Лікар розмотав бинт і обмивав теплою водою набряклу руку Іскуї. Він іронічно засміявся:

– Куди ж ще нас засилати? На Муса-Дагу ми і так уже вигнанці.

З майдану в кімнату увірвався гомін голосів. Тер-Айказун припинив балачку. Він підняв на Ґабріеля свої лагідні та вольові очі:

– Будьте ласкаві, Багратяне, скажіть людям на площі кілька заспокійливих слів, аби вони розійшлися нарешті по домівках.

Чому Тер-Айказун доручив це Ґабріелю, парижанину, в котрого не було ніяких точок дотику з тутешніми сільськими жителями? Розмовляти з односельцями мав би мухтар Кебусян – це його справа. А може, священик переслідував своїм проханням якусь потаємну мету?

Багратян боявся і соромився. Але все ж таки послухався Тер-Айказуна, тільки повів із собою за руку Стефана. Вірменська була, правда, його рідною мовою, але в першу мить, коли потрібно було промовляти до натовпу (тим часом той зріс уже до півтисячі), він вважав свій виступ нетактовним, недозволеним втручанням. Йому чи не легше було б висловлюватися турецькою, військовою мовою. Але важко було тільки почати, потім склади самі собою вляглися в слова, давня мова ожила в чоловікові, дала паростки та пагони.

Він попросив жителів Йогонолука й інших селищ, котрі чомусь тут опинилися, спокійно розійтися по домівках. У Зейтуні – і більше ніде – сталися порушення закону, справжню причину яких ще треба буде розслідувати. Кожен вірменин знає, що Зейтун споконвіку був на особливому рахунку. Мусадагцям, позаяк вони живуть у зовсім іншому районі і ніколи політикою не займалися, ніщо не загрожує. І все ж саме в такі часи, як зараз, треба свято дотримуватися спокою та порядку. Він, Багратян, потурубується про те, щоб у селах регулярно поширювалися повідомлення про всі найважливіші події. Якщо буде треба, всі громади зберуться на сходини, щоб обговорити своє майбутнє.

На свій подив, Ґабріель відчував, що промовляє впевнено, знаходить потрібні слова, які діють на слухачів заспокійливо. Хтось навіть вигукнув:

– Хай живе сім’я Багратянів!

Але десь жіночий голос простогнав:

– Господи, що ж з нами буде!..

Хоча натовп і не пішов із майдану, він розбився на купки і більше не тримав в облозі церкву. З трьох заптіїв залишився один тільки, Алі Назіф, інші дременули, а той тинявся по селу. Ґабріель підійшов до урядника. Останнім часом рябий жандарм, либонь, не знав, як бути з ефенді: чи вважати його шляхетною особою, чи невірною свинею, з якою через те, що за розпорядженням згори змінилася ситуація, і розмовляти нічого. Помітивши розгубленість жандарма, Багратян вирішив триматися з ним пихато.

– Тобі відомо, хто я такий. Я для тебе – особа вищестояча, начальство, я – офіцер армії.

Алі Назіф став струнко. Ґабріель багатозначно підніс руку до кишені.

– Офіцер не дає бакшиш. Але ти отримаєш від мене ці два меджидії в оплату за неслужбове доручення, яке зараз тобі дам.

Алі Назіф продовжував стояти струнко, щоб не залишалося жодних сумнівів у його готовності до послуг. Багратян кивнув, що той може стати «вільно».

– Останнім часом я помічаю нових людей серед ваших заптіїв. Ви отримали поповнення?

– Нас було занадто мало, ефенді, для такої важкої служби і далеких відстаней. Тому наш пост і посилили.

– Справді з цієї причини? Гаразд, можеш не відповідати. Ну, а як ти отримуєш накази, платню й усе інше?

– Один із наших хлопців щотижня їздить верхи до Антак’ї і звідти привозить нам накази.