Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Не встигли Товмасяни виїхати за околицю Мараша, як почули за собою волаючі голоси та благальні зойки, які заглушав цокіт копит. Навздогін за екіпажем бігли, жалібно голосячи, Сато, дівчинка із сиротинця, і двірник Геворк. На щастя, був ранній ранок, вулиці були порожні і сцену цю ніхто не бачив. Священику нічого не залишалося, як прийняти неочікуваних попутників, хоча приємного в цьому для нього було мало. Обидвоє були не цілком нормальні. Маленька, квола Сато, хрест зейтунського притулку, була дитиною, важкою у вихованні. Кожні три-чотири місяці Сато оволодівала пристрасть до швендяння. Вона пропадала на кілька днів, потім поверталася здичавіла, брудна, вошива, але принишкла. Коли на Сато находило таке, впоратися з нею було неможливо. Дитина втрачала мову й інші, з трудом прищеплені їй навички. Тримати дівчинку під замком було безглуздо: Сато, як привид, проходила крізь стіни. Якщо ж їй не вдавалося втекти, вона ставала справжнім бісеням, наводила жах на весь будинок своїми геніальними за винахідливістю злісними витівками та збоченою жорстокістю. Пом’якшувала цю хвору душу одна лиш Іскуя, можливо, навіть зцілювала, причому зовсім не вдаючись до якихось виняткових методів виховання. У педагогіці Іскуя тямила дуже мало. Просто дівчинка перейнялася до неї всепоглинаючою любов’ю. Іноді це почуття затуманювало хворий мозок Сато, у неї бували спалахи важких ревнощів і, що найнебезпечніше, почуття самознищення. Зараз вона бігла за екіпажем у своєму широкому халатику, що розвівався на вітрі, і безперервно кричала на бігу:

– Кючук-ханум, маленька панночко! Сато одну не кидати, не кидай, будь ласка!

Це жалюгідне людське дитинча, ця дрібнота дивилася на них розширеними від смертельного жаху і все ж нахабними очиськами, випромінюючи таку рішучість і силу, що встояти перед потворкою було неможливо.

Іскуя й Овсанна ніколи не могли здолати в собі якусь огиду до Сато, а часом і страх. Навіть чисто вимита та зачесана, вона була їм фізично гидка. Й ось, хоч і обтяжливий був це додаток, дівчинку примостили на задньому сидінні екіпажа. Двірник Геворк сіл на передок із кучером.

Підлітком, під час однієї з численних «пригод», Геворк отримав удар прикладом по голові. З того часу він став тихим дебілом і затинався. Коли ж у ньому прокидалася пристрасть до танцю, як у Сато – пристрасть до мандрів, – з ним також нічого не можна було вдіяти. Це урочисте безумство, за яке він і отримав прізвисько «танцюрист», було тихою, цілком нешкідливою манією. Проявлялася вона рідко, переважно в миті збентеження. У звичний час Геворк сумлінно виконував обов’язки опалювача, водоноса, дроворуба, садівника і з мовчазною ретельністю працював за двох.

«Скільки повноцінних дітей і дорослих можна було б врятувати, а Бог посилає мені малолітню злочинницю та недоумка», – подумав Арам. Він побачив у цьому багатозначну відповідь, кару за його байдужість, відступництво перед зейтунцями.

У візку Сато бурхливо та недоречно веселилася, штовхала своїми гострими колінами Іскую, реготала, без угаву торохтіла, немов день вигнання був радісним, святковим днем. Дівчинці, вочевидь, ніколи не траплялося їздити на конях. Висунувши худеньку ручку з потворними широкими нігтями за край візка, вона з насолодою занурювала її в струмінь повітря, як занурюють кінцівку в прохолодні струмені води за кормою. Супутників дратувала ця її життєрадісність, що б’є через край. Іскуя відсунулася від сусідки. Священик, котрий їхав верхи біля екіпажа, пригрозив Сато викинути її геть або зв’язати дівчинці руки, якщо вона не вгамується.

Важка дорога до Айнтаба (довелося двічі ночувати у кепських сільських халупах) протікала без надзвичайних подій. В Айнтабі вони залишалися три дні. Місцеві вірмени, отримавши телеграму від преподобного Вудлі, приготували новий транспорт для Товмасянів.

Але після того як напередодні в місто прибув перший зейтунський етап і айнтабські вірмени побачили на власні очі нещасних вигнанців, вони впали у відчай і стали чекати свого кінця. Майже ніхто не виходив із дому. Ширилися страхітливі чутки. Подейкували, що уряд має намір вчинити над Айнтабом коротку розправу: вірменський квартал просто випалять, а жителів перестріляють.

І все ж громада поставилася до священика та його сім’ї з небуденною увагою. Здавалося, в порятунку постраждалих вони сподівалися знайти і власне спасіння. Арам спробував було прилаштувати Сато в місті, але та з таким жахом вчепилася в Іскую, що священик знову посадив дикунку на заднє сидіння екіпажа.