Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Але пастор Арам підбіг до дівчини та заборонив співати. Молодий священик проробляв шлях мало не втричі довший, ніж інші. Він з’являвся то біля передньої шеренги, то біля замикаючої, з незмінною гарбузової флягою через плече, з якої пригощав спраглих виноградною настоянкою. Він, як і Іскуя, випромінював бадьорість, жартував, залагоджував суперечки, намагався і в цьому становищі встановити такий триб життя, за якого на частку кожного випадало певне завдання. Так, наприклад, шевці взяли на себе обов’язок терміново лагодити взуття під час привалів, і таку допомогу надавали багато ремісників.

Товмасян був єдиним священиком серед вигнанців: усіх католицьких і григоріанських панотців викрали в перші два дні депортації. Тому пастор вважав своїм обов’язком піклуватися про душі всіх своїх побратимів. І щоб підтримати в них сили, він застосовував свою власну тактику. Нестерпна була тільки безцільність існування, він знав це по собі. Ось чому він весело й упевнено твердив:

– Завтра до вечора будемо в Мараші. А там усе зміниться, я впевнений. Імовірно, нас протримають там досить довго, поки не буде віддано наказ повернути нас додому. І ми повернемося, немає жодних сумнівів. Уряд у Стамбулі не може погодитися з тим, що тут відбувається. Врешті-решт, у нас є свої депутати і національний комітет. Консули також, певна річ, здіймуть галас. За два-три тижні все владнається. Найголовніше, щоб ми прийшли в Мараш здоровими, будьмо ж бадьорими та сильними.

Від таких промов ставало легше на душі навіть тим, хто за природою був песимістом, або ж був досить розумним, аби не вірити в непричетність центрального уряду. Схудлі обличчя світлішали. Чудесно перетворювала їх не тільки картина сприятливого майбутнього, але і визначеність: «Завтра ми будемо в Мараші».

Під час тривалого привалу виявилося, що молодий офіцер, котрий командував турецьким конвоєм, чудова людина. Коли солдати закінчили варити їжу, він із власної волі запропонував священику паку-термос для ешелону. Завдяки цьому з’явилася можливість готувати гарячу їжу для втомлених і виснажених. А оскільки передбачалося, що завтра вони прийдуть у Мараш, то й не берегли їстівні припаси. Попоївши, люди кілька годин ішли легко й упевнено. І пізніше, ввечері, коли розбили просто неба табір і напівпритомні від смертельної втоми мандрівники розтягнулися на ковдрах, від душі дякували Богові за те, що перший день пройшов майже гладко.

Неподалік від табору було велике село, називалося воно Тутлісек. Вночі звідти прийшли місцеві горяни провідати конвоїрів-турків. Господарі і гості чинно сиділи пліч-о-пліч, велично курили і, мабуть, вели бесіду про щось важливе. На ранок, коли зейтунці прокинулися і пішли напувати свою худобу, стада не виявилося.

Так почався цей важкий день. Потім, на другій годині маршу, впав замертво старий. Колона зупинилася. Й ось тут молодий офіцер, такий, здавалося, доброзичливий, під’їхав і люто скомандував:

– Уперед!

Кілька людей із колони намагалися підняти нещасного та понести. Скоро, однак, їм довелося опустити старого на землю. Жандарм штовхнув його ногою:

– Встати негайно, встати, шахраю!

Дід не ворушився, очі його закотилися, рот був відкритий. Жандарм зіштовхнув мерця в канаву. Офіцер став підганяти застиглу колону:

– Не зупинятися! Заборонено! Вперед, уперед!

Ні вмовляння Арама, ні журливі волання родини мерця не допомогли: начальник конвою відмовився взяти тіло з собою, не дозволив навіть хоча б нашвидкуруч закопати його. Родичі трохи підняли голову небіжчика та поклали по боках два великих камені: довелося цим вдовольнитися, скласти руки на грудях вони вже не встигли: відчайдушно лаючись, заптії з кийками накинулися на шеренгу, що гаялася. Колона збурилася і кинулася навтьоки, втеча припинилася, лише коли труп залишився далеко позаду. Над ним кружляли хижі птахи з вершин Тавра.

Ще не минувся жах від цієї першої людської жертви, як ешелон нагнав яйлі – незграбний візок із двома кіньми. Вигнанці змушені були зійти з вузького путівця на заболочене поле. В яйлі сидів дебелий панок років двадцяти п’яти, його пальці були внизані перснями. Вилискуюча камінцями рука простягнула начальнику конвою документ на гербовому папері. Посвідчення зі штампом і печаткою наголошувало, що пред’явникові цього дано право вибрати собі для домашньої обслуги одну або кількох вірменок. А позаяк транспорт зупинився в натовпі дітей-сиріт, то ласкаво-меланхолійний погляд вершника впав на Іскую. Він вказав на неї тростиною і, посміхаючись, поманив до себе. Цей розбещений панок не вважав себе мисливцем за жінками, навпаки, він вважав себе визволителем, адже був готовий позбавити сумної долі одне з цих злощасних створінь, оселити у себе, в зразковій родині, в міському будинку під належною охороною. І як же він здивувався, коли ощасливлена цим вибором красуня не кинулася в його рятівні обійми, а з гучним вереском «Арам!» утекла. Візок рушив за втікачкою.