Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

– Моя дружина чекає дитину, – тихо сказав Арам.

Це визнання, мабуть, втішило бінбаші.

– Раніше думати треба було.

Він знову зазирнув у свої папери.

– Вихованці сиротинця, оскільки це вірменські діти, звісно, також підлягають висилці. Їх треба точно в зазначений час і в повному складі доправити на місце. Так само як і весь службовий персонал сиротинця.

Пастор Арам несамохіть позадкував.

– Дозвольте спитати: під чию опіку потраплять ці сто невинних дітей? Дуже багато з них молодші десяти років і ніколи не брали участі в далеких походах. І дітям потрібне молоко.

– Ти, священику, тут не для того, щоб ставити запитання, а щоб слухати мої накази! – закричав бінбаші. – Ви вже тиждень перебуваєте в районі воєнних дій.

Якби пастор Арам злякався крику, розгубився, бінбаші, з висоти своєї вдоволеної величі, можливо, зробив би поблажку, дозволив би взяти кіз. Але слуга Божий у своєму спокійному завзятті продовжував:

– Тож я накажу приєднати до ешелону стадо кіз, що належать нашому сиротинцю, щоб діти отримували, як звикли, молоко.

– Ти, священику, будеш тримати свій зухвалий язик за зубами і коритися.

– Я, ефенді, буду надалі вважати вас відповідальним за долю притулку, бо він – недоторканна власність американських громадян, а вони перебувають під захистом американського посла.

Бінбаші не відразу віднайшов дар мови. Погроза, либонь, подіяла. Вельможі такого ґатунку швидко послаблюють тон, ледь на горизонті з’являються боги вищого рангу. Після тривалої, досить ганебної для бінбаші паузи він промовив:

– Чи знаєш ти, що я можу розчавити тебе, як павука? Варто дмухнути – і тебе наче й не було!

– А я не стану вам у цьому заважати, – відповів священик, і це було сказано всерйоз, бо в цю мить ним опанувала неймовірна жага смерті.

Коли Арама, Іскую й Овсанну питали, коли саме висилка була найстрашнішою, всі троє відповідали:

– Час перед відправкою нашої колони.

Це були хвилини, коли реальне нещастя і вполовину не відчувалося так гостро, як смертна знемога (таке буває уві сні), як початковий жах, що ожив у крові, яка тепер, мабуть, згадувала про глухі прачаси до осілості народу, до його історичного буття. Тисячна маса спаяних між собою безправних і беззахисних людей усвідомлювала, що не тільки безповоротно втратила будь-яку власність і що жити їй відтепер небезпечно, але і крім того, як національна єдність, як частина народу, почувалася позбавленою тих культурних цінностей і духовних висот, які досягалися тисячоліттями надмірних зусиль. Преподобний Арам та обидві його супутниці також були охоплені цією загальною і невимовною журбою.

Похмурий день із низько навислим небом, обкладеним хмарами, в які ховали свої – такі знайомі! – верхівки зейтунські гори: погода набагато сприятливіша для маршу, ніж сонячна. І все ж здавалося, що гніт цього сумного дня був для вигнанців важчим за дозволену ношу, яку тягнули вони на своїх зігнутих спинах. Перший крок був сповнений великого значення, був священним і страшним осяянням, що пронизало душу кожного. І, роблячи цей перший крок, кожна родина ще тісніше зближувала лікті. Жодного слова, ніякого дитячого плачу. Але минуло півгодини, і, ледь позаду залишилися останні приміські будинки, стало легше. На якийсь час запанувала притаманна людям первісна дитячість, їхня зворушливо відхідлива легковажність. Як із першим променем зорі прокидається один скромно щебечучий голосок і слідом за ним негайно вступає весь пернатий хор, так незабаром над рухомою колоною густим мереживом переплелися завзяті дитячі голоси. Їх намагалися втихомирити матері. І навіть чоловіки раз по раз перегукувалися. Подекуди вже чувся приглушений сміх. Багато жінок і дідів їхали на віслюках, нав’ючених постільними речами, ковдрами та лантухами. Начальник конвою це дозволив. Либонь, він вирішив на свій страх і ризик пом’якшити наказ про висилку. Арам також добув віслюка для дружини. Але вона боялася, щоб її не розтрясло, і більшу частину шляху йшла пішки. Сиротинець, хоч розумніше було б поставити його в голові колони, становив її ар’єргард. Колону замикало стадо кіз, яких священик, незважаючи на незабутню розмову з бінбаші, звелів усе ж пригнати. Діти спочатку сприймали все, що відбувається, як кумедну зміну та незвичайну пригоду. Іскуя йшла поруч із ними і скільки могла підтримувала в дітях веселий настрій. Ніщо в ній не видавало хвилювання та безсонні ночі. Вираз обличчя був привітним, життєрадісним. Яким крихким і слабким не було її тіло, рятувала Іскую всемогутня пристосованість молодості. Вона навіть спробувала заспівати з дітьми славетну пісеньку, яку чула ще в Йогонолуку. Співали її зазвичай при зборі винограду та плодів. Іскуя ввела її в обіг зейтунської школи: