Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Молодий офіцер довго вагався. Зрештою жалість до бідної Іскуї взяла гору над страхом перед начальством, і він тут же, не сходячи з коня, виписав пропуск для Арама й обох його супутниць.

– Я не маю права відпускати вас. Якщо попадетеся, мене притягнуть до відповідальності. Наказую щодня являтися сюди, до табору.

Батьки-місіонери прийняли трьох своїх вихованців і учнів із ніжністю та сумом. Вони присвятили все своє життя християнському народу Вірменії. І раптом вдарив грім, який, можливо, був тільки провісником масового винищення.

До Іскуї негайно викликали лікаря. Дуже молодого і, на жаль, недосвідченого. Він розгублено вертів руку дівчини, від цього нестерпно хворобливого обстеження й усього пережитого Іскуя на кілька хвилин знепритомніла.

– Перелому немає, – заявив медик. – Однак рука якось дивно вивернута та викривлена. Вся біда в тому, що, ймовірно, пошкоджене плече.

Лікар наклав велику тугу пов’язку та прописав болезаспокійливі ліки. Бажано, сказав він, аби плече хоча б тижнів зо три перебувало в стані повної нерухомості. Тієї ночі Іскуя не склепила повік. А Овсанна в тій же кімнаті, яку відвели їм обом, впала в сон, схожий на непритомність. Тим часом Арам Товмасян сидів за столом із місіонерами й обмірковував з ними, як бути далі.

Усі виступи звелися до одного, і ректор, преподобний Е. С. Вудлі, підсумував:

– Хай діється воля Божа, але ти не можеш іти далі з етапом. Овсанна й Іскуя загинуть раніше, ніж ви дійдете до Алеппо. Крім того, ти ж не постійний житель Зейтуна, туди спрямували тебе ми.

Пастор Арам переживав найважчий у його житті поєдинок, двобій із совістю.

– Як же я можу покинути свою громаду зараз, у хвилину найважчого для неї випробування?

Йому відповіли запитанням: скільки протестантів у ешелоні? Арам зізнався, що більшість тих, кого депортують, за малим винятком, належать або до старовірменської, або до уніатської церкви. Але це не тішить.

– За цих умов я не маю права діяти формально. Я – їхній єдиний духівник.

Е. С. Вудлі намагався заспокоїти підопічного:

– Ми пошлемо з ними іншого. А ти йди на батьківщину. Там ти будеш чекати, поки ми не призначимо тебе в іншу парафію.

– А що буде з дітьми? – зі стогоном вирвалось у Арама.

– Від того, що ти підеш з ними на смерть, дітям не допоможеш. Зейтунський сиротинець був заснований нами. Ти виконав свій обов’язок, доставивши сиріт у Мараш. Інше – наша турбота. Тобі нема чого більше цим перейматися.

Але голос мучительки-совісті не вгавав.

– Хіба я не маю обов’язків, вищих за мій безпосередній?

Ректор Вудлі почав втрачати терпіння, хоча в душі порадів словам Арама.

– Невже ти гадаєш, Араме Товмасян, що ми спокійно поставимося до долі нашого закладу? Останнє слово ще не сказано. А ти, мій хлопчику, стоїш у нас на дорозі. Як зейтунський священик ти скомпрометований, затямив? Отже, я офіційно усуваю тебе з посади директора сиротинця.

Арам усвідомлював, що, якби в нього залишилися сили стояти на своєму ще кілька хвилин, Вудлі більше не протестував би проти його волі і благословив священика на християнський подвиг. Але Арам промовчав і піддався аргументам свого духовного батька. Він вважав, що зробив це заради Овсанни й Іскуї. І тим не менше щоразу, як приходив до тями від своїх неспокійних і строкатих снів, його глибоко мучила свідомість, що це – поразка, що пастир зрадив свій обов’язок. І його охоплював сором за свою слабкість.

Наступного ранку преподобний Вудлі в супроводі консульського агента США подався до мутесаріфа і виклопотав пропуск до Йогонолука для Іскуї та подружжя Товмасянів. Пропуск був дійсний тільки чотирнадцять днів і зобов’язував за цей час доїхати до місця призначення. Довелося на третій день виїхати, незважаючи на важкий стан Іскуї. Існував коротший шлях, через Багче, найближчу станцію анатолійської залізниці. Але Товмасянам наполегливо не радили ним скористатися, позаяк шлях на Тавр був перевантажений солдатськими ешелонами, що прямують у Четверту армію Джемаль-паші. Заради обережності, особливо жінкам, краще уникати зустрічей із військовими. Пастор Арам, в усьому довірившись місіонерам, не заперечував і проти запропонованого ними маршруту.

Замість того щоб їхати потягом, їм належало відбути багатоденний виснажливий шлях спочатку через перевал в Айнтаб, потім звивистою стежиною через Тавр униз, в Алеппо.

Батьки-місіонери дали Араму екіпаж із двома кіньми й одним запасним, на якому можна було їхати й верхи. Водночас вони телеграфом просили своїх представників в Айнтабі тримати напоготові свіжих коней.