Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

До Алеппо все йшло добре, незважаючи на те, що вони чотири дні таємно перебиралися через перевали Тавра, з великими труднощами діставали на станціях коней і двічі ночували в порожніх коморах. Але велике місто з його величезним ринком, забрукованими вулицями, безліччю палаців, адміністративних і військових будівель, прекрасними садами, розкішними іноземними місіями, готелями, заїздами – стало відпочинком для занепалих духом і виснажених вигнанців. Незважаючи на суворий обшук, який вчинили заптії на заставі, після кількох тривожних хвилин (Сато та Геворка Товмасянам вдалося провести із собою, видавши їх за слуг) вигляд вулиці і байдужого людського потоку, що пливе нею, створював у цих невільних людей відчуття уявної свободи.

Однак прийом місіонерів і керівників вірменської громади сильно відрізнявся від зустрічі, наданій у Мараші й Айнтабі. Тутешні місіонери були настільки обтяжені справами, обов’язками та турботами, все відбувалося у них так бюрократично, що Арам не захотів вдатися до їхньої допомоги. Він тільки випросив для себе і своєї сім’ї дві скромні кімнатки.

Вірменська громада в Алеппо славилася своїм багатством, і тому тутешні вірмени були черствішими та боягузливішими, ніж скромні жителі Айнтаба. Тутешнім вірменам було страшніше, ніж тамтешнім, – вони більше втрачали. І ще одна обставина: ледь священик згадував про Зейтун, то помічав, що вже сама назва цього зачумленого місця наганяє страх на його столичних одноплемінників. Очевидно, їм не хотілося мати офіційні взаємини з людьми, котрі були затавровані як злісні бунтівники. Поява зейтунського пастора серед них могла накликати неабиякі неприємності. Зараз, аби вціліти, потрібно проявляти надфанатичну відданість державі і не заводити сумнівних знайомств. Священику запропонували грошову допомогу – нічим більше зарадити вони йому не можуть. Той подякував і відмовився.

Часу було обмаль, і Араму довелося винайняти на стоянці одну з безлічі яйлі, що чекали клієнтів. Спочатку візник навідріз відмовився їх везти. До самого узбережжя, та ще й за Антіохію! Обурений такою дурницею він навіть схопився за феску. Потім після довгих клятв і запевнень – «іншалла!» й «алла Білір!» [40] Іншалла, алла Білір – слава Богу, Богу відомо ( турец .). – виторгував свою ціну і зажадав дві третини наперед, що і отримав. Утім, всі інші візники взяли б стільки ж, священик це знав.

Арам вибрав дорогу на Александретту, хоч це були манівці і доводилося для безпеки робити гак. Він сподівався, що через півтори доби безперервної їзди вони доберуться до рогачки на Антіохію, а через добу будуть уже вдома.

Але першого ж дня, перед самим заходом сонця кучер зліз із передка, похнюплено обстежив копита коней, колеса, осі й оголосив, що з нього досить: коні загнані, візок перевантажений, і він не годився возити по світу якихось там вірменів. Йому буцімто потрібно негайно ж повернутись назад, щоб ще завидна встигнути в Туронт, де у нього живуть родичі. Жодні благання не допомогли, не подіяла навіть досить суттєва надбавка плати за проїзд. Турок великодушно визнав, що свої гроші він отримав, а більше, мовляв, йому не треба. Він навіть готовий задарма довезти клієнтів до Туронта, де вони якнайкраще виспляться на справжніх ліжках, у розкішній оселі його родичів. Священик замахнувся було палицею і, мабуть, провчив би нахабу, якби Овсанна не схопила чоловіка за руку.

А кучер викинув з яйлі всі речі, натягнув віжки – і зник, залишивши п’ятьох змучених людей у цьому порожньому та безрадісному краю.

Вони ще годину йшли вперед в надії, що на горизонті з’явиться якесь село або хтось підвезе. Але куди не глянь – одна порожнеча: ні возів, ні комори, ні куреня, ні села. Ще одну ніч довелося спати просто неба, а тяглася вона довше за першу, бо ніхто її не передбачав.

У химерному світлі місяця вигин дороги зловісно поблискував, немов лезо шаблі. Подорожні влаштувалися подалі від битого шляху, просто на голій землі. Але матір усього сущого – земля – не приголубила вірменів. Знизу, крізь розстелені ковдри проступала волога, а над ними саваном звисало свербляче болотяне повітря, в якому співали свою отруйну пісню комарі.

Геворк і священик стерегли сплячих, пастор не випускав із рук карабін, яким забезпечили його батьки-місіонери в Мараші. Останні п’ятдесят годин до Йогонолука були найважчими. Справжнє диво, що з Овсанною не сталося нещастя, а Іскуя не зламалася. Священик припустився помилки: замість того щоб продовжувати рухатися битим шляхом, він занадто рано звернув на вузьку дорогу, що вела на південний захід. Через кілька миль вона обірвалася. Й ось почалися нескінченні пошуки та блукання. На останньому відтинку цього тернистого шляху їх виручила надзвичайна фізична витривалість Геворка. Він почергово ніс жінок на своїй спині. Манаття вони скоро покинули на дорозі. Пастор важко крокував попереду, зосередивши свою увагу тільки на тому, щоб не втратити орієнтир, яким служили хмари над прибережним гірським кряжем. Раз по раз їм траплявся путівець, за яким можна було пройти шмат дороги і перебратися гнилими дошками через водостік. Час від часу їх підвозила чиясь фіра, запряжена волами. Люди подорожніх не кривдили. Навіть мусульмани, котрі зустрічалися їм дорогою, ставилися до мандрівників доброзичливо, давали питну воду і сир. Але якби на прочан напали, вони не в силах були б боронитися. Бо вже не відчували болю, не помічали, що у них кровоточать ноги, тупцювали, хитаючись, як у дурмані, як у пеклі. Навіть міцний Арам ішов гойдаючись, із затуманеною свідомістю, занурений у хиткий світ примарних образів. Іноді він чомусь голосно сміявся. Вражаюче витривалою виявилася Сато. Часто ступаючи своїми до синяви відтоптаними ногами, вона бігла підтюпцем за Іскуєю, немов тренувалася в цьому під час втеч із притулку.