Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Ймовірно, ніякі доводи, за допомогою яких священик намагався рятувати сестру, не допомогли б, до того ж він припустився помилки: став доводити, що Іскую не можна перетворювати на служницю, позаяк вона здобула європейську освіту. Цим він не остудив благодійника, а лише розпалив. І тільки рішуче втручання начальника конвою поклало край суперечкам. Не довго думаючи, він розірвав папірець завзятого шукача наречених, сказавши, що тільки він, відповідальний за етап начальник конвою, має право вирішувати долю вигнанців. І якщо ефенді негайно не забереться звідси, то буде заарештований разом зі своїм яйлі. Для більшої переконливості офіцер стьобнув батогом одного з його коней. Ображений у своїх найкращих почуттях, гладкий благодійник помчав геть.

Від цієї пригоди Іскуя швидко очуняла. Все, що сталося, здалося їй фарсом, який не має до неї жодного стосунку. Згадуючи кумедні подробиці, вона заливалася сміхом. Незабаром, однак, у неї зникло бажання сміятися. Біда прийшла в другій половині дня, коли у дітей стали кровоточити стерті до крові ніжки. Дивна річ: біль дійшла до свідомості дітей не поступово, а раптово, й у всіх одразу. Звідусіль, розриваючи серця жінок, лунали стогони, плач і схлипування малюків. Але добросердий начальник в одному пункті був невблаганний. Він не дозволяв зупинятися та затримуватися, крім належних на шляху привалів. Командир отримав наказ до вечора доправити ввірений йому етап у Мараш. І хоча в інших питаннях часто чинив на власний розсуд, саме цей пункт наказу прагнув виконати точно. Забрав він це собі до голови з честолюбства, тож годі було й думати про привал, під час якого можна було б змастити хворі дитячі ніжки оливковою олією або застосувати інші болезаспокійливі засоби.

– Нічого не допоможе! Прийдете в Мараш, там і будете лікуватися. Вперед!

Доводилося нести декотрих дітей на руках. Робила це і слабенька Іскуя, поки її саму не спіткала важка біда. Брат неодноразово вмовляв сестру не залишатися весь час у кінці колони з дітьми. Це було найнебезпечніше місце, бо колону замикали конвоїри, котрі супроводжували етап, і будь-яка цікава голота, що збігалася із сіл. Але Іскуя вважала своїм обов’язком ні на мить не залишати дітей, тим більше що вони з кожною миттю слабшали і ледве переставляли ноги. Інші вихователі часто відлучалися, тоді як Іскуя залишалася сама і, пускаючи в хід все своє мистецтво, намагалася змусити дітей, котрі плачуть, рухатися вперед.

Через ці постійні прикрі затримки в колоні раз по раз виникав досить великий розрив між її основною частиною й ар’єргардом. Одного разу в таку мить, коли Іскуя з дітьми відстала від своїх, її раптом хтось схопив ззаду за плечі. Панночка закричала і стала вириватися. Над нею виникло страшне, покрите щетиною обличчя з вибалушеними очима, з відкритим ротом, з якого виривалося хрипке, смердюче дихання. Дівчина ще раз пронизливо зойкнула, потім мовчки стала відбиватися від ґвалтівника, від слинявого рота, від брудних лаписьк, котрі зривали з неї плаття, оголювали груди. Юнка втрачала сили. Обличчя над нею росло, набувало розмірів гори, гігантського пекла, що невпинно змінюється. Її обволікало огидне дихання. Брунатні лаписька жбурнули дівчину додолу. На щастя, на відчайдушний зойк дітей прискакав начальник конвою. Гультяй кинувся навтьоки, але офіцер устиг ударити його по потилиці шаблею плазом.

Іскуя зібралася з силами. Плакати вона вже не могла. Спочатку панночка помітила тільки, що ліва рука у неї втратила чутливість, тому, ймовірно, що довелося відчайдушно відбиватися. «Немов оніміла», – подумала дівчина. Але раптом руку пронизав обпікаючий, вражаючий біль. Пояснити братові, звідки взявся раптом цей біль, Іскуя не зуміла. Овсанна й Арам підтримували родичку всю дорогу. А та не зронила ні звуку. Всі почуття в ній згасли. Як юнка зуміла доволоктися до Мараша, залишилося загадкою навіть для неї самої.

Коли місто вже виднілося, Арам Товмасян у розпачі підійшов до офіцера та наважився звернутися з запитанням: скільки часу дозволено вигнаним пробути в Мараші. Офіцер відповів прямо, що це залежить тільки від мутесаріфа, але що на кілька днів вони, либонь, затримаються, позаяк більшість попередніх ешелонів ще в місті. Очевидно, має бути перерозподіл тих, кого висилають.

Арам став благати:

– Ви ж бачите, в якому стані мої сестра та дружина. Дозволю собі звернутися з проханням: відпустіть нас сьогодні ввечері в американську місію!