Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

День і ніч тримав він відкритою свою церкву, щоб будь-якої миті прийти на допомогу, надати духовну підтримку, висилати їх на хресну дорогу. Священик ходив від хати до хати своїх парафіян, від сім’ї до сім’ї, заспокоював тих, хто плакав, віддавав свої останні гроші нужденним, встановлював у колоні вигнанців якусь подобу ладу, розсилав листи із закликом про допомогу всім місіям, що містяться на шляху етапу, писав благальні листи всім турецьким чиновникам, котрих вважав доброзичливими людьми, видавав заяви та довідки, намагався домогтися для окремих осіб відтермінування, торгувався з власниками мулів, турками, щоб ті брали дешевше за перевезення, – коротко кажучи, робив усе, що вдавалося в цьому жахливому становищі, а коли нічим не міг допомогти, коли вже не тішило євангельське слово про страсті Господні, священик мовчки сідав поруч зі скам’янілими від горя людьми і, склепивши повіки, молитовно складав руки, молився подумки до Всевишнього.

Із кожним днем місто все більше нагадувало пустелю, а дорога на Мараш безперервно доповнювалася довгими шеренгами людей, котрі, здавалося, зовсім не просувалися вперед. Якби з висоти зейтунської цитаделі котрийсь спостерігач простежив би їхній шлях, то вжахнувся б безмовності цієї повзучої ходи смертників, безнадії, яка від реготу та вигуків охоронців ставала ще тихішою та моторошнішою.

Тим часом вимерлі вулиці Зейтуна поступово починали оживати, заповнюючись коршаками, що злетілися на попелище, – випадкові грабіжники, професійні злодії, міські покидьки, голота з навколишніх сіл вселялися в покинуті будинки або як слід обирали їх.

Почалося жваве завантаження та перевезення розкраденого майна вірменів. Потяглися гарби та візки, крокували повільно віслюки. На вози і на в’ючних тварин неквапливо вантажили килими, одяг, купи білизни, ліжка, меблі, дзеркала. Влада не чинили перешкод. Навпаки, вона ніби негласно преміювала турецьку голоту за те, що та не завадила депортації вірменів. До того ж – і це було схоже на якусь варварську казку – згідно з наказом влади, з виселених вірменів по шестеро представників кожної професії мали залишитися в Султанії, наче команда на потопаючому кораблі побуту, щоб він не залишився без нагляду. Однак відбирало цих щасливців не начальство, вибір надавався громаді, і це було витонченими, додатковими тортурами, бо прирікало людей на нові моральні муки.

Настав п’ятий день, а преподобний Арам не отримав ще виклику. До нього лише з’явився мусульманський мулла, не з місцевих, і зажадав ключі від церкви. Протестантський храм, ввічливо пояснив він Араму, до вечірньої молитви має бути переосвячений у мечеть. Але Арам усе ще сподівався, що притулок для сиріт не чіпатимуть. Він заборонив виходити з дому і показуватися на вулиці вчителям і дітям, велів удень тримати віконниці на вікнах зачиненими, не запалювати вночі світло та розмовляти упівголоса. В оселі, де колись буяло життя, зачаїлася мертва тиша. Все ніби вимерло.

Але не спокушай Бога, щоб не прогнівити долю. Наступного, шостого, дня посильний, із тих, хто, як янголи смерті, чигали містом, вручив священику повістку з вимогою негайно з’явитися до коменданта.

Арам прийшов у священичому вбранні. Молитва його була почута. Він не принизив себе навіть тінню страху чи збентеження. Пастор стояв перед турецьким офіцером спокійний і прямий. На жаль, ця позиція виявилася хибною. Бінбаші [38] Бінбаші – майор ( турец .). подобалося бачити перед собою плаксивих, принижених істот. Тоді він іноді був готовий навіть дати поблажку, бути добрим. Але впевнена постава Арама мала зворотну дію: доброзичливість турка зникла, адже джерелом її було усвідомлення власної величі перед благаючим, жалюгідним хробаком.

– Ви протестантський священик Арам Товмасян, уродженець Йогонолука, що під Александреттою?

Для початку бінбаші прогарчав цей перелік прикмет «злочинця», потім накинувся на свою жертву:

– Відбуваєш завтра останнім ешелоном у напрямку Мараш-Алеппо! Затямив?

– Я готовий.

– Я не питаю, чи готовий… Дружина й інші члени сім’ї йдуть із тобою. Ніякої поклажі, крім ручної, не маєте права брати з собою. У міру можливості вас будуть задовольняти хлібом по сто дирхемів [39] Дирхем – міра ваги, 3,06 г. ( турец .) на день. Решту дозволяється купувати за гроші. Будь-яка самовільна відсутність у колоні карається комендантом ешелону, в разі повторного порушення – карається смертю. Користуватися транспортними засобами заборонено.