Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Каймакам скривився. Він може тільки порадити не згадувати ім’я Джелал-бея. У мутесаріфа є зв’язки зовсім в інших колах. А в тих колах його ясновельможність валі Алеппо – людина, можна сказати, кінчена. Ось що буває, коли занадто поблажливо ставишся до вірменського міллету. Це каймакам знає і по собі.

Одного сонячного березневого ранку в місті поширилася страшна звістка: залишивши на місці двох померлих, котрих, однак, впізнати не вдалося, обложені вночі втекли і зуміли сховатися в горах. Ті із зейтунців, хто не вірив у дива, питали себе: як же це сотні обірванців, на диво помітним людям, вдалося пролізти крізь ланцюг чотирьох тисяч навчених солдатів і безслідно зникнути? Але хто ставив це запитання, либонь, знав і відповідь на нього.

І те, чого боялися, сталося опівдні того ж дня. Військовий комендант і каймакам поклали відповідальність за втечу заколотників на все населення міста. Зрадники-зейтунці якимось диявольським чином зуміли пробратися в текке і вивести обложених крізь кільце солодко сплячих солдатів і повз вартових.

Із Мараша у власному екіпажі негайно прибув сповіщений про цей злочин мутесаріф. Глашатаї та мюдіри з барабанним боєм обійшли все місто. За ними слідували численні кур’єри, скликаючи найстаріших і найіменитіших громадян Зейтуна на «нараду спільно з мутесаріфом і комендантом із приводу становища, що склалося».

Запрошені, п’ятдесят відомих у місті людей – лікарі, вчителі, священики, підприємці, великі торговці – не забарилися з’явитися у вказане місце, більшість навіть у робочому одязі. Лише дехто завбачливіший прихопив із собою гроші.

«Нарада» полягала в тому, що цих поважних людей похилого віку зігнали в двір казарми, де їх, як худобу, перелічили брутальні унтер-офіцери. Час покласти край їхній діяльності, заявили старійшинам. Сьогодні ж, у зв’язку з «переселенням», вони вирушають у дорогу через Мараш-Алеппо в месопотамську пустелю Дейр-ель-Зор. «Переселенці» мовчки перезиралися, ніхто не схопився за серце, ніхто не заплакав. Усього півгодини тому це були представницькі, блискучі персони. Зараз вони відразу зблякли, кожен був, як грудка землі, неживий і безвольний. Новий війт Зейтуна попросив тремтячим голосом лише про одну милість: в ім’я Бога милосердного не чіпати сім’ї, не висилати і їх із Зейтуна. Тоді вони покірно погодяться на свій жереб.

Не забарилася люта, знущальна відповідь. В жодному разі! Ми добре знаємо вірменів і нікому з нас не спаде на гадку розлучати поважних батьків родин із улюбленими й укоханими їхніми рідними. Більше того: кожен із викликаних зобов’язаний письмово сповістити своїх домашніх про те, щоб ті завтра, через дві години після сходу сонця, з’явилися сюди з речами, готові до маршу. Дружини, сини, доньки, онуки – старі та малі. Розпорядження зі Стамбула вказує, що все вірменське населення поголовно підлягає висилці. Аж до грудних немовлят. Зейтун перестає існувати і відтепер буде називатися Султанією, щоб не залишилося навіть згадки про місто, яке посміло чинити опір героїчному османському народові.

Наступного дня в призначений час перший скорботний транспорт рушив у далеку путь, заклавши початок однієї з найстрашніших трагедій, які в історичні часи випадали на долю народів землі.

Висланих супроводжував військовий конвой, і аж тут усім стало ясно, що могутнє військо, викликане для облоги втікачів, котрі ховалися в монастирі, мало ще й інше, буцімто другорядне, але не менш хитро підготовлене завдання. Щоранку тепер повторювалася одна і та ж несамовита вистава. Після п’ятдесяти шляхетних родин настала черга ста не таких шляхетних, і що нижчим було суспільне становище, що менший їхній достаток, то більшим був етап.

Звісно, у великих тилових областях поблизу європейських військових фронтів також виселяли жителів із усіх міст і сіл, але якою б важкою була доля всіх, хто покидає рідні краї, ніщо не йде в порівняння з долею зейтунців. В Європі евакуйовані перебували під захистом своєї держави, їх вивозили з небезпечної для життя зони. Навіть у ворожій країні їм надавали допомогу та турботу. І люди не втрачали надії повернутися в рідні місця. У вірменів не було жодного просвіту: ні захисту, ні допомоги, ні надії. Вони потрапили не в руки ворога, який на основі взаємних інтересів мав дотримуватися міжнародного права. Вони потрапили в руки страшнішого, нічим не вгамованого ворога – в руки власної держави.

Декотрим людям сумно розлучатися навіть зі старим житлом, міняти його на нове. Адже залишаєш там шмат свого життя. Для кожного переїзд із рідного міста в інше, з країни, де минуло життя, в нову – означає крутий перелом. Навіть бувалому рецидивісту нелегко дається зворотний шлях до цюпи. Але бути безправнішими за злочинців! Адже злодій і той перебуває під захистом закону! В один день позбутися звичного місця проживання, роботи, всього, що створювалося роками наполегливої праці! Стати жертвою ненависті, бути викинутим на азійські манівці, волочитися тисячі миль по пилюці і камінню, по болотах! Знати, що ніколи більше не знайдеш людського притулку для ночівлі, ніколи більше не будеш їсти та пити за столом, у людських умовах! Але це ще нічого. Адже вони не мали і тієї несвободи, яку має каторжник! Належали до знедолених, оголошених поза законом, котрих будь-хто з перехожих може безкарно вбити. Вони жили, втиснуті в ледь повзуче стадо нещасних людей, перебували в кочовому концтаборі, де без дозволу заборонено навіть відправити природну нужду.