Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

На щастя чи, точніше, на жаль для Назарета Чауша, в особі каймакама він мав справу з неповноцінним супротивником. Це не був кровожерливий тиран, а середній чиновник старого гарту, котрий, із одного боку, хотів жити спокійно, а з іншого – змушений був убезпечити себе в очах начальства.

До такого начальства насамперед належав мутесаріф Марашського санджака, в підпорядкуванні якого перебував Зейтун. Сам мутесаріф був напрочуд жорстоким чоловіком, непохитним іттіхатистом, готовим, навіть усупереч ліберальним наказам свого начальника, валі Алеппо Джелал-бея, нещадно втілювати рішення Енвера та Талаата про «прокляту расу». Мутесаріф засипав каймакама запитами, застереженнями, уїдливими звинуваченнями. Тому міський голова вирішив (набагато охочіше він жив би з вірменами в мирі!) сфабрикувати звинувачення хоча б проти одного поважного представника. Адже сама природа безбарвного чиновника така, що, оскільки власного характеру в нього немає, він стає відображенням начальства. Й ось каймакам став улещувати зейтунського війта, щодня запрошував його, обсипав знаками приязні і навіть пропонував вигідні угоди з державою. Чауш завжди акуратно відповідав на запрошення каймакама і з невинним виглядом приймав усі його ділові пропозиції. Звісно, з кожним побаченням розмова ставала дедалі задушевнішою. Каймакам зізнався співбесіднику, що плекає найгарячіші дружні почуття до вірменів. Чауш же настійно просив співрозмовника не перестаратися в своїй ласці: всі народи мають недоліки, мають їх і вірмени. Їм ще потрібно заслугами перед вітчизною виправдати визнання.

– А які ж часописи читає мухтар, щоб отримувати правдиві звістки про стан справ?

– Тільки «Танін», офіційну газету, орган уряду, – відповідав Чауш. – Що ж стосується правди, то ми живемо у часи такої нищівної світової війни, що правда зараз всюди стала забороненою зброєю.

Не знаючи вже, як зарадити справі, каймакам став просто чехвостити «Іттіхат». Це, мовляв, влада за лаштунками влади. Ймовірно, це навіть було сказано від щирого серця. Назарет Чауш перелякався:

– Це – великі люди, а великі люди бажають тільки добра.

Каймакам збагнув, що потрапив у халепу, і розлютився:

– А Енвер-паша? Що ти думаєш про Енвера, мухтаре?

– Енвер-паша – найбільший полководець нашого часу. Та тільки я в цьому нічого не тямлю, ефенді.

Але каймакам не вгамовувався і мало не слізно благав Чауша:

– Будь відвертий зі мною, мухтаре! Чи знаєш ти, що росіяни наступають?

– Що ви таке кажете, ефенді? Я цьому не вірю. Преса про це не пише.

– А я ось тобі кажу. Будь відвертішим зі мною, мухтаре. Хіба це не було б виходом…

У розпачі Назарет обірвав співрозмовника:

– Я маю тебе застерегти, ефенді! Така високопоставлена особа, як ти… Заради Бога, не кажи більше нічого. Це було б державною зрадою. Але не бійся! Я – могила.

Але там, де тонкий підступ безсилий, на зміну йому приходить груба сила.

Певна річ, у Зейтуні і його безлюдних околицях були «елементи». Що довше тягнулася війна, то їх ставало більше. З марашських казарм тікали не лише вірмени, але й мусульмани. Як подейкували в казармах, ущелистий шпиль Ала-Каджі слугував надійним притулком для дезертирів будь-якого штибу. До цих дезертирів приєдналося кілька відчайдухів, з десяток мисливців-мародерів, котрі або в чомусь проштрафилися, або визнали для себе міське повітря шкідливим. Час від часу члени цієї темної спільноти з’являлися вночі в глухих закутках міста – запастися їжею або побачитися з рідними. Крім двох-трьох крадіжок, за місцевими звичаями нешкідливих, вони нікому не чинили зла і навіть намагалися не давати приводу для невдоволення.

Але якось у горах хтось побив погонича ослів, турка, причому зовсім не було доведено, що винні в цьому дезертири. Дехто з невірних навіть стверджував, ніби цей халамидник за бакшиш від уряду сам себе так старанно віддубасив. Але жарти вбік, хлопець і справді лежав, добряче покалічений, у вуличній канаві. Й отже, бажаний привід з’явився. Мюдіри та нижні чини ходили з непроникним виглядом, заптії тепер патрулювали по двоє, і Назарет Чауш цього разу отримав не запрошення від каймакама, а повістку з викликом.

Каймакам поскаржився, що підступи революціонерів набувають загрозливих розмірів. Його начальники, особливо мутесаріф Мараша, вимагають вжити рішучих заходів. Якщо він, каймакам, буде вагатися та зволікати, йому кінець. Тому чиновник твердо розраховує на допомогу свого приятеля Назарета Чауша, котрий має величезний вплив в окрузі.