Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Старий Товмасян із безмовним запитанням простяг руки до втомлених мандрівників. Пастор Арам насилу відвів порожній погляд від якоїсь невидимої далечіні, з удаваною легкістю зістрибнув і спробував бадьоро усміхнутися, ніби нічого особливого й не сталося. Встали зі своїх місць і жінки, їм також це коштувало великих зусиль. Молодшій заважала зламана рука, а дружина священика була вагітна. І тільки дівчинка в смугастому халаті залишилася сидіти, підозріло та пильно розглядаючи своїх товаришів по нещастю. З перших зойків, сумних запитань і відповідей нічого не можна було втямити. Але коли пастор Арам обійняв батька, той на мить втратив самовладання. Голова його схилилася на плече старого, почулося коротке схлипування, хрипкий видих муки. Це тривало не довше секунди, супутниці чоловіка мовчали. Але тут по натовпу пробіг електричний струм, він відгукнувся зітханням, стогонами та плачем. Тільки переслідувані, пригноблені народи – такі хороші провідники страждання. Біль одного поділяють усі. Тут, у церкві Йогонолука, триста дітей одного народу були охоплені єдиним, спільним горем, про причини якого вони ще не встигли дізнатися.

Навіть Ґабріель, приїжджий парижанин, громадянин світу, що давно вже здолав у собі владу роду, навіть він ледве впорався з чимось, від чого перехоплювало подих. Ґабріель непомітно зиркнув на сина. З обличчя чемпіона зі стрільби зникли всі барви. Жульєтта злякалася б, але не тільки блідості та виразу здивованого жаху на обличчі хлопчика. Вона злякалася б і того, що Стефан став таким схожим на вірменина.

Незабаром на церковному майдані з’явилися один за одним доктор Алтуні з дружиною Антарам, обидва вчителі, за котрими послали в школу, і нарешті Тер-Айказун, що повернувся з Бітіаса, куди їздив верхи на своєму віслючку. Вардапет гукнув турецькою заптію Алі Назіфу, щоб той нікого не впускав до церкви. Потім парох завів родину Товмасянів і сирітку в храм. Лікар із дружиною, вчителі та мухтар пішли за ними слідом. Увійшли в церкву і Багратяни. Іззовні, під спекотним полуденним сонцем, залишилася юрба і танцюрист із соняшником, котрий заснув у знемозі на сходинках під церквою.

Тер-Айказун завів потомлених людей до ризниці – просторої, світлої кімнати, де стояло кілька лавок і тапчан. Паламаря послали за вином і гарячою водою. Доктор Алтуні й Антарам негайно взялися за справу. Перш за все надали допомогу дівчині з хворою рукою – Іскуї Товмасян, сестрі священика. Потім перев’язали рани Сато, дівчиська зі сирітського притулку, котру священик взяв із собою з Зейтуна.

Як особа стороння, або наразі ще стороння, Ґабріель стояв віддалік, тримаючи сина за руку, і прислухався до сумбурного діалогу: безладні запитання перебивалися безладними відповідями. Так, поступово, якою б хаотичною та непослідовною була розповідь, Багратян дізнався про сумну історію міста Зейтуна, а також історію пастора Арама та його близьких.

Зейтун – це стародавнє гірське селище, що тягнеться далеко вгору західним схилом Кілікії Тавра. Населяли його, як і села Муса-Дага, з давніх-давен вірмени. Це був достатньо великий населений пункт із тридцятьма тисячами жителів, тому турецький уряд тримав там велику кількість жандармерії та війська, офіцерів і чиновників із сім’ями, як відбувалося всюди, де треба було встановити чисельну перевагу і контроль над нетурецьким населенням. Ця всесвітньо відома тактика всіх держав, де так звана панівна нація безроздільно панує над національними меншинами. У Туреччині таке чинилося особливо брутально, бо османи, хизуючись своїм «шляхетним походженням», не мали навіть чисельної переваги над іншими націями – міллетами. Тільки такі люди, як Багратян, котрі жили в Парижі або в інших європейських столицях, могли в своєму ідеалізмі сподіватися до весни цього року, що можна примирити суперечності, знищити расову ворожнечу, домогтися справедливості під молодотурецьким прапором. Ґабріель знав чимало адвокатів і журналістів, котрі зайняли високі посади після революції. Коли готувалася змова, він у монмартрських кафе проводив із ними в суперечках цілі ночі. Присяги вічної вірності чергувалися з взаємними зізнаннями в месіанській ролі турецького та вірменського народів. В ім’я оновленої вітчизни (з якою він мав дуже мало спільного) Багратян, тоді вже одружений чоловік, вступив до Військової академії та пішов на війну, що здогадалися зробити лише зовсім небагато турецьких патріотів у Парижі. А зараз? Він подумки бачив перед собою їхні обличчя, і спогад ще живого, не втраченого тепла, запитував: «Як? Мої старі друзі – відтепер мої смертельні вороги?»