Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Ґабріель спробував перехопити погляд вардапета.

– А ви не думаєте, святий отче, що зараз не дуже слушний час для світських розваг?

Швидкий, дуже уважний погляд.

– Навпаки, ефенді! Саме зараз час бувати людям разом.

Ґабріель не одразу відповів на ці дивно багатозначні слова. Минула добра хвилина, поки він не зауважив, начебто мимоволі:

– Інколи просто дивуєшся тому, як безтурботно тече тут життя і як ніхто, либонь, ні про що не тривожиться.

Вардапет знову опустив очі, готовий, здавалося, терпляче вислухати будь-який осуд.

– Кілька днів тому, – повільно продовжував Ґабріель, починаючи своє зізнання, – я був в Антіохії і дещо там дізнався.

Мерзлякуваті руки Тер-Айказуна визирнули з рукавів ризи. Він склав їх, міцно сплів пальці.

– Люди в наших селах рідко бувають в Антіохії, і це – на краще. Вони живуть, не перетинаючи меж власного існування, і мало знають про те, що діється на білому світі.

– Скільки ж їм ще жити в цих межах, Тер-Айказуне? А якщо, наприклад, в Стамбулі заарештують усіх наших керівників і знатних людей?

– Їх уже заарештували, – тихо, майже нечутно сказав вардапет. – Вони вже три дні сидять у стамбульських казематах. І їх багато, дуже багато.

Це був вирок долі – шлях до Стамбула відрізаний. І все ж в цю мить сама значущість того, що сталося, справила на Ґабріеля менше враження, ніж спокій Тер-Айказуна. Він не сумнівався в достовірності сказаного. Духовенство, незважаючи на наявність ліберального «Дашнакцутюна», як і раніше, було найбільшою силою і єдиною справжньою організацією вірменського народу. Сільські громади жили в місцинах, віддалених одна від одної далекими відстанями, і про хід світових подій найчастіше дізнавалися, лише коли вже були затягнуті в їхній вир. Священик же отримував відомості задовго до того, як зі столиці прибували газети. Найшвидшими та таємними каналами йому першому ставало відомо про кожну подію, що загрожує небезпекою. І все ж Ґабріелю хотілося переконатися, що він правильно зрозумів повідомлення.

– Справді заарештовані? І хто? Це правдива інформація?

Тер-Айказун поклав мляву руку з великим перснем на папери, що лежали на столі.

– Щонайправдивіша.

– І ви, духовний наставник семи великих громад, кажете про це так спокійно?

– Від того, що я буду не спокійний, мені легше не стане, а моїм парафіянам – одна шкода.

– Чи є серед заарештованих священики?

Тер-Айказун похмуро кивнув.

– Поки що семеро. Серед них архієпископ Амаяк і троє високопоставлених владик.

Якою б нищівною не була ця новина, Багратян знемагав від бажання курити. Він витягув цигарку і сірники.

– Я мав би раніше прийти до вас, Тер-Айказуне. Ви навіть гадки не маєте, як болісно мені було мовчати.

– Ви зробили добро тим, що мовчали. Ми і далі маємо мовчати.

– А чи не доцільніше підготувати людей до майбутнього?

Немов відлите з воску обличчя Тер-Айказуна було байдужим.

– Майбутнє мені не відоме. Але мені відомо, якими небезпеками можуть загрожувати моїм парафіянам страх і паніка.

Християнський священик промовляв майже такими ж словами, що і правовірний мусульманин Ріфат. Але перед Ґабріелем раптом постало бачення, сон наяву. Величезний пес, із тих бездомних тварин, які тримають в страху всю Туреччину. На його шляху – старий, він завмер від страху перед собакою, переминається з ноги на ногу, потім раптом рвучко обертається, кидається навтьоки… Але лютий звір уже наздогнав його, вп’явся зубами в спину…

Багратян провів рукою по чолі.

– Страх, – сказав він, – найвірніший спосіб заохотити ворога до вбивства… Але хіба не гріх і не небезпечно приховувати від народу правду про його долю? Доки можна її приховувати?

Здавалося, Тер-Айказун прислухається до чогось далекого.

– Часописам заборонено писати про все це – не хочуть розголосу за кордоном. До того ж навесні багато роботи, часу у людей обмаль, наші селяни і поготів рідко кудись виїжджають… Тому з Божою поміччю страху ми на якийсь час позбавлені… Але колись це станеться. Рано чи пізно.

– Що станеться? Як ви собі це уявляєте?

– Це неможливо уявити. Наші солдати роззброєні, наші вчителі заарештовані!

Так само незворушно Тер-Айказун продовжував перелік злочинів, буцімто йому потай було приємно робити боляче собі та гостю:

– Серед заарештованих – Вардгес, близький товариш Талаата й Енвера. Частину в’язнів вислали. Можливо, їх уже немає в живих. Уся вірменська преса заборонена, всі вірменські підприємства та крамниці зачинені. І поки ми тут із вами бесідуємо, на майдані перед сераскеріатом [35] Сераскеріат – військове міністерство ( турец. ). стоять шибениці з повішеними ні в чому не винними вірменами, п’ятнадцять шибениць…