Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

На початок квітня Жульєтта могла вже з повним правом сказати, що на відрізаному від світу Сирійському узбережжі має будинок, який за впорядкованістю, якщо не брати до уваги примітивне освітлення та водопостачання, не поступається будь-якому курортному куточку в Європі.

Але найулюбленішою справою був для неї догляд за фруктовим садом і розарієм. Очевидно, і в цій жінці озвалася кров пращурів – хіба в силу спадковості кожен француз не садівник? Але і вірмени – природжені садівники, особливо жителі Муса-Дага. Майстром у цій справі був Христофор, керуючий маєтком. Жульєтта і не підозрювала, які можливості таяться в такому плодовому саду. Урожай у ньому збирали мало не весь рік. Той, кому не доводилося скуштувати вірменських абрикосів, й уявити собі не може, до чого вони солодкі та соковиті. Навіть тут, по інший бік вододілу Тавра, вони зберігали всю свіжість, притаманну їм на батьківщині, на півночі, біля багатого садами озера Ван. У своєму садочку Жульєтта раз по раз дізнавалася про такі види фруктів, ярини та квітів, про які раніше й не чула.

Але більшу частину часу вона гаяла на плантації троянд, – бриль на голові, величезні садові ножиці Христофора в руках. Для такої шанувальниці троянд це було справжньою пристрастю. Гігантська клумба, що була засаджена трояндами, але не на західний манір, рядами, а впереміш, – строкатий сумбур барв і ароматів на темно-зелених хвилях. Близько був Дамаск, неподалік була і Персія. Тут росли нащадки тисяч видів троянд із тієї та іншої їхньої вітчизни. Коли Жульєтта вузькою садовою доріжкою перетинала це море квітів, вона безперервно всотувала в себе поглядом і подихом усі відтінки трояндового царства. Аптекар Грікор пообіцяв, що якщо вона надасть йому потрібну кількість кошиків свіжих троянд сорту Moschata damascena , він вичавить із них крихітний флакончик тієї олійки, виготовлення якої освячене віковим звичаєм.

Фармацевт розповів пані Багратян про старовинне повір’я: у цієї олійки дивовижно стійкий запах, якщо капнути у волосся небіжчика одну краплю цих пахощів, але тільки свіжих, – він буде так пахнути на Страшному суді, що приверне до себе всіх янголів.

Жульєтта зі Стефаном іноді об’їжджали верхи околиці Муса-Дага. Аветіс Багратян залишив їм у спадок чотирьох коней. Одну з них, маленьку сумирну конячку, подарували хлопчикові. Під час цих верхових прогулянок або в степ Суедії, або на інший бік, через Азіру та Бітіас в Кебусію, їх супроводжував стайничий, для котрого за ескізом Жульєтти пошили мальовничий костюм. Її потяг до краси, до декоративної пишноти проявлявся не тільки стосовно до своєї особи, але й до всього свого оточення. І коли кінь плавно виносив її на церковний майдан або головну вулицю, а за нею слідували Стефан і пишно вдягнений форналь, жінка почувалася володаркою цього казкового світу. Часом вона згадувала про матір і сестер у Парижі. І тоді її власнє життя здавалося і справді гідним заздрощів. Де б Жульєтта не з’являлася, її зустрічали з пошаною, навіть у мусульманських селах, які вона проїжджала під час далеких прогулянок. Отже, зрозуміло: у бідного Ґабріеля знову проблеми з нервами. А ось вона, пані Багратян, переконана, що світ анітрохи не змінився.

Вранці Ґабріель виходив із домівки. Але тепер це були не просто прогулянки Муса-Дагом, він блукав навколишніми селами. Потребу воскресити й осягнути картини дитинства змінило зріліше почуття: прагнення пізнати цей світ якнайдостовірніше, збагнути його людей із їхнім життєвим укладом, запитами, побачити самому їхнє життя-буття.

Водночас він написав листа у Стамбул своїм вірменським друзям із «Дашнакцутюна» і – цьому він надавав особливого значення – колишнім друзям із «молодих турків». Правда, чоловік передбачав, що цензура каймакама Антіохії ускладнить доправлення цих листів, але вони якось таки дістануться до адресата. Від відповіді залежало майбутнє Багратянів. Якщо в столиці все, як і раніше, якщо мова йде про заходи суто військового призначення, він, незважаючи на застереження аги Ріфата Берекета, покине рідну домівку та ризикне поїхати в Стамбул без обов’язкового посвідчення особи. Якщо ж у листі-відповіді буде щось недобре або відповіді не буде зовсім, отже, побоювання старого турка виправдалися, пастка затраснулася, і шлях до відступу відрізаний. Тоді залишається тільки сподіватися, що котрийсь добродій, наприклад валі Джелал-бей, не допустить ніяких «пригод» у своєму вілаєті і що такий сільський район, як округа Муса-Даг, залишиться в стороні від репресій, які зазвичай відбуваються у великих містах. У цьому випадку будинок у Йогонолуку може і справді виявитися ідеальним, як висловився ага, притулком. Що ж стосується відсутності ладу з викликом у полк, то Багратяну здавалося, що він розуміє наміри оттоманського генералітету: вірменські частини повертають із фронту і роззброюють. Чому? Та тому, що турки бояться, аби така сильна національна меншина, як вірмени, озброєна найсучаснішою зброєю, не надумала, в разі поразки, силою вирвати у панівної нації свої права. Особливо небезпечні вірмени-офіцери, позаяк вони в зручну хвилину можуть захопити в свої руки командування.