Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Й ось пролунав хор похвал матінці Антарам: вона особлива, жертвує собою заради людей, всім жінкам – молодим і старим, – яка біда б у них не трапилася, завжди готова дати пораду. Їй навіть пишуть листи з різних місцин, і це тому, що Аsganwer Hajuhiaz Engerutiun – Загальновірменська спілка жінок – обрала її своєю представницею в усій окрузі.

Одна лиш пані Кебусян вважала за потрібне применшити гідності Антарам:

– Вона ж бездітна.

Між тим її чоловік, косячи оком і витягнувши шию, від чого здавалося, що він тугий на вухо, слухав лекції аптекаря, котрий докладно описував переваги китайського способу обробки шовку перед вітчизняним. Мухтар ляснув себе по коліну:

– Який наш Грікор, га! Ходиш до нього десятиліттями, купуєш у нього гас і шлунковий порошок і не знаєш, що це за чоловік!

Господар будинку не відразу відтанув. Але мало-помалу пожвавішав і він. Невдоволено оглянувши великий стіл, на якому стояли кльоші з печивом, кавові та чайні горнятка та дві карафки самогонки, Ґабріель схопився:

– Друзі мої! Нам із вами треба випити чогось трохи кращого!

І пішов із Христофором і Мисаком у льох за вином.

Аветіс-молодший напхав винний льох винами найкращих сортів і найкращого розливу. Відав ними управитель маєтку Христофор. Однак вина Муса-Дага недовго зберігали свою міцність. Можливо, тому, що зберігалися не в діжках, згідно зі старовинним звичаєм, а у великих запечатаних глиняних глечиках. Це був хмільний напій, кольору червоного золота, схожий на вина, виготовлені у Ксарі, в Лівані.

Коли келихи були наповнені, Багратян підвівся і виголосив тост. Слова пролунали туманно та похмуро, як і все, що він сьогодні казав:

– Так, це чудово, що ми сидимо тут усі разом і радіємо життю. Хтозна, чи зустрінемося так само безтурботно знову, вдруге чи втретє? Але нехай не затьмарюють сумні думки ці години, бо яке в цьому пуття?

Свій тост, точніше, завуальоване застереження Багратян виголосив вірменською мовою. Жульєтта простягнула до нього свій келих:

– Я тебе добре зрозуміла, кожне твоє слово… Але звідки така журба, любий?

– Просто я – поганий оратор, – почав виправдовуватися Ґабріель. – Кілька років тому мені написали в Париж, пропонуючи пост в «Дашнакцутюні». Я відмовився не тільки тому, що не хочу мати нічого спільного з політикою, але й тому, що не міг би сказати і двох слів перед великими зборами. Ні, народний вождь із мене не вийшов би.

– Рафаель Патканян [31] Рафаель Патканян (псевдонім – Гамар-Катіпа, 1830–1902) – відомий вірменський письменник. У своїй поезії він прагнув пробудити національну самосвідомість вірменського народу, закликав до визвольної боротьби. , – уставив тут же аптекар, звернувшись до Жульєтти, – був одним із наших найбільших національних діячів, справжній натхненник народу і при цьому неймовірно поганий оратор. Затинався жахливіше, ніж молодий Демосфен. Але якраз це і надавало його словам особливої ваги. Колись я сам мав честь бути з ним знайомим і чути його в Єревані.

– Тож, на вашу думку, ніщо може перетворитися на щось, – сміючись, зуважив Багратян.

Міцне вино зробило свою справу. Німі повернули собі дар мови. І тільки вчитель Восканян наполегливо зберігав мовчанку, на це у нього були свої причини. Слуга Божий Нохудян, котрий не звик пити, відбивався від намагань дружини відібрати в нього келих.

– Жінко! Нині ж свято, чого ти?

Ґабріель відчинив вікно, щоб помилуватися ніччю, й озирнувся, за ним стояла Жульєтта.

– Ну як? Було дуже мило, еге ж? – прошепотіла вона. Чоловік обійняв дружину.

– І кому, як не тобі, я цим маю завдячувати? – Але з ніжними словами так погано в’язався його вимушений тон.

Після випитого вина гостям захотілося музики. Стали просити заспівати парубка, котрий належав до гуртка вчителів і був одним із «учнів» Грікора. Асаян, так звали цього тонкого, як жердина, молодика, мав славу хорошого співака і знав безліч народних пісень. Але Асаян, як це водиться у співаків, відмовлявся: без акомпанементу співати неможливо, тар він залишив удома, піти за ним – надто багато часу піде… Жульєтта хотіла вже послати нагору за своїм грамофоном, мабуть, тільки кільком жителям Йогонолука було знайоме це диво техніки.

Врятував становище аптекар. Кинувши на свого постояльця багатозначний погляд, він проголосив:

– Але ж тут серед нас є музикант.

Ґонзаґо не змусив себе довго вмовляти і сів за рояль.

– Один із дванадцяти роялів, наявних у Сирії, – сказав Ґабріель, – чверть століття тому був виписаний із Відня для моєї матері. Христофор розповідав, що мій брат Аветіс запросив із Алеппо настроювача, щоб привести інструмент до ладу. Останні тижні перед своєю кончиною Аветіс часто грав. А я і не знав, що він музикує…