Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Усезнайство – риса дуже поширена. Але не тільки в цьому проявилася своєрідність натури Грікора. Ні, з фармацевтом усе було так само, як і з його бібліотекою. У ній було кілька тисяч томів, але переважали книжки мовами, яких Грікор не знав. Так, не міг він користуватися своїм енциклопедичним словником Брокгауза німецькою мовою і був змушений черпати знання зі скупих вірменських джерел. Аби втамувати свою пристрасть, аптекареві доводилося долати важкі перешкоди, на які Провидіння не скупиться. Найслабшим місцем у його книгозбірні виявилися саме доступні для нього вірменські та французькі книги. Однак Грікор був не тільки вчений, але й книголюб. А справжньому книголюбові дорожче володіти тією чи іншою книгою, ніж знати її зміст, йому навіть не обов’язково її читати. (Хіба з великим коханням не буває так само?) Грікор не заможний. Він не міг дозволити собі замовляти дорогі видання в книжкових крамницях Стамбула, а вже за кордоном – і поготів. Навряд чи він міг оплатити навіть поштові витрати за їхню доставку. Тож доводилося брати те, що само йшло в руки. Аптекар розповідав, що почав збирати книжки з дитинства і в роки мандрів. А тепер у нього були агенти і покровителі в Антіохії, Александретті, Алеппо, Дамаску – саме від них час від часу і приходили великі пачки з книгами. Яке це було свято, коли надходили такі дари! Це могло бути все що завгодно: фоліанти арабською або давньоєврейською мовами, французькі романи, якась макулатура, байдуже. Головне – що це були книги, друкований текст. Фармацевт збирав навіть газети, прейскуранти та проспекти!

У своєму серці цей чоловік, здавалося, вмістив увесь той жагучий потяг до духовності, яким одержима вірменська нація (таємниця всіх стародавніх народів, що вижили наперекір часу). Бібліотека Грікора вкоренилася в Йогонолуку, як гірська гвоздика «травянка», що примудряється пустити коріння на голій скелі. Цієї дивної, найсуттєвішої своєї частини нечитабельної бібліотеки навряд чи вистачило б для того, щоб закласти фундамент його величезних знань. Заповнювати прогалини допомагала творча відвага Грікора. Він сам заповнював свій світ. На запитання з будь-якої галузі – від богослов’я до статистики – мудрагель відповідав, як сам це розумів. І аж ніяк не вважав себе псевдовченим. Коли він нагромаджував перед слухачами великі наукові істини, його переповнювала чистісінька радість творчості. У такої людини, певна річ, були учні, і звісно ж, із учителів, котрі викладали в семи селах Муса-Дага. Вони шанували свого диво-оракула, і навіть скептику Восканяну не спадало на гадку сумніватися в його непогрішності. Аптекар був мусадазьким Сократом і, як і той філософ, здійснював із учнями прогулянки ночами. І ось тут виникали нагоди підігріти палке поклоніння учнів.

Вказуючий перст здіймався до зоряного неба:

– Апете Шатахян, відома тобі он та червона зірка?

– Яка? Ота? Це, либонь, планета. Хіба ні?

– Неправильно, учителю. Це – зірка Альдебаран. А знаєш, чому вона видається червоною?

– Чому? Може… атмосфера…

– Хибно, учителю. Зірка Альдебаран складається з роз- плавленого магнітного залізняку, тому вона червона. Тієї ждумки дотримується знаменитий Камілл Фламмаріон, про що він мені і пише в останньому своєму листі.

Лист великого астронома також не був вигадкою. Він справді існував. Але тільки… Грікор сам адресував його собі від імені Камілла Фламмаріона. Правда, таку «пошту» він організовував украй рідко і в особливо врочистих випадках. Зазвичай учні не знали про ці послання. Однак до своїх кореспондентів він додавав не лише сучасних чи віднедавна покійних гігантів духу. Навіть Вольтер і великий вірменський письменник Раффі змушені були неодноразово і детально відповідати на його писанину. Так в особі Грікора існував на землі член-кореспондент Олімпу.

Вражаюче, але навіть старожили не пам’ятають, щоб цей різнобічно обізнаний чоловік хоча б раз виїжджав із Йогонолука. Всі інтелігентні люди Муса-Дага принаймні раз на рік їздили кудись, хоча б в Алеппо або Мараш, де покращували свої знання в американських, німецьких і французьких місіонерських школах.

Чимало тутешніх старожилів із народу повернулися вже в похилому віці з Америки, щоб у спокої навтішитися достатком, набутим своєю працею. І перед самою війною знову подався за океан гурт таких легких на підйом земляків Грікора. Один лише аптекар не проявляв ані найменшого потягу до зміни місця. За його словами, він замолоду вдосталь надивився всіляких пам’яток земної кулі. Іноді натякав на свої мандри, що сягали далеко на захід і схід, але під час яких він принципово не користувався залізницею. Чи було це так само правдиво, як лист Фламмаріона, з’ясувати не вдалося. У тирадах і розповідях Грікора не було нічого, що хоча б віддалено нагадувало вихваляння чи вигадки. Його розповідь буяла настільки зримими подробицями, що навіть у такого чоловіка, як Ґабріель, не виникало жодних сумнівів. І все ж аптекар запевняв, що пристрасть до мандрів йому чужа. Нехай доктор Алтуні, відомий скиглій, нарікає на своє загублене в сирійському селі життя – Грікору в Йогонолуку добре. Чи не байдуже, де жити, адже зовнішній світ – тільки частина світу внутрішнього. Мудрець нерухомий, як павук посеред променеподібної павутини, яку він виткав навколо власного всесвіту.