Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

– Hairik Pertos! Татку Петросе!

Алтуні здригнувся. Це був маленький сухорлявий дідок зі скуйовдженою бородою. Він належав до числа тих вірменів, котрі, на відміну від молодого покоління, винесли на своїх зігнутих плечах усі незгоди, що випали на долю гнаного народу. Замолоду він користувався підтримкою Аветіса-старшого, на його кошти закінчив медичний факультет у Відні та побачив світ. Благодійник Йогонолука мав тоді грандіозні плани і думав навіть побудувати тут лікарню. Але далі прилаштування Алтуні на посаду повітового лікаря він не пішов, хоча за тодішніх умов навіть цього було забагато. Довше за всіх своїх ще живих знайомих Ґабріель знав старого лікаря: екім [26] Екім – лікар ( турец. ). допоміг йому з’явитися на світ. Багратян ставився до нього з шанобливою любов’ю. Почуття це звісно ж родом було з дитинства.

Доктор Алтуні насилу натягнув на себе пальто з непромокаючої грубововняної тканини, яке, здається, пам’ятало ще роки навчання у Віденському університеті.

– Я більше не міг тебе чекати, мій хлопчику… Ну, і що ж ти нам привіз із хюкюмета?

Ґабріель глянув на його зморщене личко. Все в цьому старому було пооране. Рухи, голос, дотепи, до яких він часом вдавався в розмові. Він був зовні та внутрішньо вкрай зношений. Дорога з Йогонолука в Аджи-Абіблі, а потім в Кебусію збіса нудна, особливо якщо відбувати її кілька разів на тиждень на жорсткій спині віслюка. Ґабріель упізнав цю вічну шкіряну торбу, в якій поряд із липким пластирем, термометром, набором хірургічних інструментів і німецьким медичним довідником 1875 року лежали допотопні акушерські щипці. Вигляд цієї лікарської торби відбив у Ґабріеля бажання ділитися враженнями від своєї поїздки в Антіохію.

– Нічого особливого, – недбало відповів він.

Алтуні надягнув свій ліхтар на пояс і застебнув пряжку.

– Мені разів сім у житті доводилося подавати прохання про новий тескере. Вони забирають його, щоб отримати із нас податок, який стягується щоразу при обміні паспорта. Справа відома. Але від мене вони більше нічого не отримають. У цьому світі новий паспорт мені вже не знадобиться…

І з властивою йому різкістю додав:

– Та й раніше не можна сказати, щоб він особливо був мені потрібен. Бо я за сорок років жодного разу звідси так і не виїжджав.

Багратян озирнувся на двері.

– Ну що ми за народ, терпимо все мовчки?

– Терпимо? – лікар ніби смакував це слово. – Ви, молодь, поняття не маєте, що таке терпіння. Ви виросли в інший час.

Але Ґабріель повторив:

– Що ми за народ?

– Ти, милий хлопчику, все життя провів в Європі. І я б міг, якби залишився тоді у Відні! Це моя велика біда, що я не залишився у Відні. З мене була б користь. Та ось бачиш, дід твій був такий же дивак, як і твій брат, відірвався від людей і про те, що робиться в світі, по інший бік гори, знати не бажав… Я дав йому підписку, що повернуся. Це моє велике нещастя. Вже краще б він нікуди мене не посилав…

– Заборонено ж вічно жити чужим серед чужих.

Парижанин Ґабріель сам здивувався своїм словам. Алтуні хрипко засміявся:

– А що, тут жити можна?! В місці, де нас завжди підстерігає невідомість? Тобі, либонь, у мріях усе уявлялося інакше.

У Багратяна майнула думка: «Треба б усе ж таки людей підготувати». Алтуні, проте, поклав свою торбу назад на крісло.

– Трясця! До чого ж ми з тобою добалакалися? Ти сьогодні витягуєш з мене всі ці старі історії. Я медик і ніколи особливо твердо не вірив у Бога. І тому, мабуть, колись я частенько вступав із ним у суперечку. Можна бути росіянином, турком і бозна-ким, але вірменом бути неможливо. Бути вірменом – річ неможлива…

Схаменувшись, він відступив від прірви, на краю якої опинився:

– Досить! Облишмо цю тему! Я лікар! Медик. Все інше мене не стосується. Тільки-но мене викликали до породіллі. Вірменські діти, бач, неодмінно мають прийти на світ. Шаленство якесь!

Він сердито схопив свою торбу. Ця розмова, наче мимохіть, відбувалася, по суті, про життєво важливі позиції лікаря і, либонь, засмутила його не на жарт.

– А ти, тобі що треба? У тебе красуня дружина, чудовий син, турбот жодних, багатий казково, чого тобі ще бажати? Живи своїм життям. Не ламай голову над тим, чому не можна зарадити! Коли турки воюють, вони залишають нас у спокої, це давно перевірено на досвіді. А після війни ти поїдеш назад у Париж і забудеш про всіх нас і про Муса-Даг.

Ґабріель відказав із посмішкою, ніби питав несерйозно:

– А якщо вони не залишать нас у спокої, тоді що, татку Алтуні?