Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Ґабріель побачив свою дружину, оточену смиренними шанувальниками. Природно, що вони не сміли навіть відчувати до неї якийсь потяг. Багратян бачив, що щоки дружини розпашіли, а губи палають, як у двадцятирічної юнки. Коли Жульєтта рухалася, він упізнавав її іскристу ходу, так він якось її назвав. Здавалося, що Жульєтта тут, в Йогонолуку, знайшла дорогу до своїх нових співвітчизників, хоч у Європі так часто опиралася спілкуванню навіть із найосвіченішими і найблагороднішими вірменами. І що найдивовижніше: коли в Бейруті їх застала світова катастрофа і вони втратили можливість повернутися додому, Ґабріель побоювався, що Жульєтта буде тужити за батьківщиною. Франція вела найважчу в своїй історії війну. Тут, у Йогонолуку, Багратяни були повністю відрізані від решти світу. Європейські газети навіть випадково не потрапляли в цю глушину. Після довгих блукань прийшов один-єдиний лист, датований листопадом. Від матері Жульєтти. Щастя, що Жульєтта не має братів і не треба про них турбуватися. З обома сестрами вона перебуває в доволі прохолодних стосунках. Шлюб із іноземцем віддалив її від сім’ї. Так чи інак, її нинішній спокій, щоб не сказати легковажність, став для Ґабріеля повною несподіванкою. Дружина жила миттю. Думка про батьківщину тривожила її рідко. На чотирнадцятому році їхнього шлюбу сталося, здається, нечуване: тут, у цьому будинку, Жульєтта нарешті стала ближчою до світу чоловіка. Та давня напруга, що їх і пов’язувала, і віддаляла, – невже вона відпустила їх сьогодні, цього вечора?

І справді, було щось нове в тому, як дружина обняла його і сказала:

– Нарешті, мій друже. Я так хвилювалася.

І поспішила наказати, мабуть із трохи недоречним запалом, подати Ґабріелю вечерю та вино.

Але Ґабріелю повечеряти не дали. Його обступили з усіх боків із розпитуваннями про поїздку в Антіохію. Мухтар Кебусян старанно витягав шию, щоб не упустити жодного слова. І тому, що він був трохи зизоокий, виразнішим ставав недовірливо-боязкий вираз його мужицького обличчя.

Звісно, годі було й думати, що адміністративні заходи, вжиті сьогодні вранці турками, не залишили сліду в головах і душах мусадагців. Одне вже те, що турецька влада вибрала для цього недільний день, до того ж час літургії, можна було розглядати як явно зловмисний вчинок і прояв ворожнечі. Правда, криваві події 1896-го і 1909 року не торкнулися селищ Муса-Дага. Але такі люди, як Кебусян і маленький священик із Бітіаса, мали достатньо чуйний слух, аби при кожному підозрілому звуці гострити вуха. День цей вони провели в тривозі. Правда, вечір у Багратянів і чарівність Жульєтти дещо розсіяли зневіру, що заволоділа всіма. Коли ж Багратян, пам’ятаючи свою обіцянку, дану Ріфату Берекету, повторив сказане мюдіром, ніби вжито лише звичайного в умовах війни заходу, смуток поступився місцем найсвітлішому оптимізму.

Найпереконанішим оптимістом виявився вчитель Шатахян. Він підвів голову і, звертаючись із полум’яною тирадою до мадам Багратян, оголосив, що середньовіччя скінчилося, тепер сонце цивілізації зійде і над Туреччиною. Війна – це тільки кривава зоря. В усілякому разі, пригніченням, звірствам і погромам назавжди покладено край. Світ, хода до прогресу, такого більше не потерпить. До того ж турецький уряд перебуває під контролем своїх союзників…

Шатахян вичікувально дивився на Жульєтту. Хіба він не чистісінькою французькою мовою оспівує прогрес? Присутні, здається, схвалили його мову, якщо тільки її збагнули. І лише мовчун Восканян презирливо пирхнув. Правда, він робив це завжди, коли його приятель Шатахян давав волю своєму красномовству. Але тут озвався новий голос:

– Досить про турків. Поговорімо про важливіші речі.

Слова ці вимовив аптекар Грікор, найколоритніша особа в цьому товаристві. Що його ні з ким не можна було сплутати, свідчив насамперед одяг аптекаря. Тоді як усі чоловіки, в тому числі і мухтар, з’явилися в європейських костюмах (в Йогонолуку працював кравець, котрий повернувся з еміграції в Лондоні), Грікор був одягнений у щось на зразок російської косоворотки, але з першокласної чесучі. Обличчя аптекаря – без жодної зморшки, незважаючи на шістдесят його років, з білою цапиною борідкою і дещо розкосими очима – було кольору пожовклого паперу і швидше нагадувало обличчя мудрого мандарина. Промовляв він високим, при цьому на диво глухим, ніби надірваним від надлишку знань голосом. І правда, тутешній провізор не тільки володів бібліотекою, рівної якій у Сирії не було, але і сам міг слугувати цілою бібліотекою – всезнаючий чоловік у нікому не відомому закутку Землі. Про що б не йшлося – про рослинність Муса-Дага чи геологічну структуру пустель, про рідкісний різновид птахів на Кавказі або виплавку міді та метеорологію, про Отців Церкви чи Коран, нерухомі зірки або показники експорту верблюжого гною, про секрети виробництва перської рожевої олії чи таємниці кулінарії, – на все це незмінно давав відповідь сиплий голос Грікора, тихо, наче крізь зуби, немов задавати такі дріб’язкові запитання всезнайці ну зовсім уже нешанобливо.