Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Тим часом ображений Восканян мовчав якось особливо велично та похмуро і навіть відсів подалі. Він давав зрозуміти, що нітрохи не здивувався б, якби таку видатну постать, як він, вітали з належною повагою. Бо Восканян був відомий у Мусадазькій окрузі не тільки як поет, котрий постачав землякам вірші на всі врочисті випадки життя, веселі та сумні, але й як каліграф і художник.

Однак аптекар Грікор вважав за належне ще раз вишпетити свого учня Шатахяна:

– У нас, вірменів, є один фатальний недолік: боязкість, яка часто доводить нас до самознищення. Ми забуваємо, що ми – один із найдавніших культурних народів на землі. Й оскільки мадам – дружина нашого Ґабріеля Багратяна, то вона знає, звісно, що ми були першою нацією, яка прийняла християнство і зробила його своєю державною релігією набагато раніше за Рим. У нас було чудове царство. Було місто Ані з тисячею церков, це загальновизнане диво світу. Монархи, в чиїх жилах текла вірменська кров, царювали у Візантії. У ті часи, коли Франція ще не прокинулася від глибокого сну варварства, у нас вже існувала класична література. Я особисто маю уривки з творів таких великих авторів, як Лазар Парбеці [28] Лазар Парбеці – відомий вірменський історик V ст. Його «Історія Вірменії» починається з 387-го і закінчується 485 роком. У центрі її – події визвольної боротьби вірменського народу проти Персії. та Мовсес Хоренаці [29] Мовсес Хоренаці – видатний вірменський історик V ст., названий «батьком вірменської історії», «батьком вірменської словесності» та «вірменським Геродотом». Його головна праця «Історія Вірменії» була написана в 480–483 рр. Хоренаці перший виклав вірменську історію з доісторичних часів до 440 р. . Але нам і тепер є чим пишатися. Навіть тут, у цій глушині, де немає навіть хоч трохи порядних доріг, поступово була створена рідкісна бібліотека. Так що даруйте, мадам, ми не станемо применшувати себе перед нею.

Свою горду тираду аптекар виголосив, як зазвичай, із незворушним спокоєм мандарина. На Жульєтту він і не глянув. Як мудрець істинно сократівського штибу, Грікор із жінками був напрочуд холодний і стриманий. Зате на цей мусадазький світоч злітається молодь чоловічої статі – з тих, хто не був чужий духовним запитам. Доказом притягальної сили Грікора слугувало, либонь, і те, що юний Ґонзаґо Моріс оселився у нього, а не у мухтара, де йому пропонували хорошу кімнату.

Тим часом Жульєтта, упокорена своїм успіхом, зважилася відповісти Грікору своєю ламаною вірменською. Зробила це чарівно.

– Чого ж ви хочете?.. Я і сама ж вірменка, бо вийшла заміж за вірменина… Згідно із законом… Або, пробі, я туркеня?.. О, я жахливо погано в цьому розбираюся…

Цю спробу вірменської мови зустріли захопленими оплесками. За все своє життя Ґабріелю довелося чути з вуст дружини лише два-три вірменських слова. Йому б і зараз подивуватися, зрадіти. Але Ґабріелю було не до того: він, здавалося, був цілком поглинений спогляданням голови Мітри [30] Мітра – у стародавніх східних релігіях – один з головних індоіранських богів, що втілює доброзичливу щодо людини сторону божественної суті. – скульптури ІІ століття християнської ери, знайденої в руїнах Селевкії, неподалік від Суедії. Втім, думки чоловіка витали далеко від Мітри. Ніхто з присутніх не збагнув гнівно сказаних ним раптом слів:

– Жива істота, яка втрачає впевненість у тому, що може захищатися, – гине! Прикладів цьому є чимало і в природі, і в історії!

І чомусь посунув підставку з головою Мітри трохи ліворуч. Через те, що Жульєтта була в ударі, вечір видався чудовий. Більшість місцевих вірменів вели життя суто східне, тобто бачилися лише в церкві і на вулиці. В гості ходили тільки в особливо врочистих випадках. Кав’ярень, які є навіть у крихітних турецьких селах, тут не було. Причиною цього замкнутого домашнім колом способу життя була боязкість жінок. Але тут, у Багратянів, вони помалу смілішали. Їмость, котра ревно опікувалася довголіттям свого чоловіка, а отже, і своєчасністю його сну – бо довгий сон подовжує життя, – цього разу забула нагадати йому, що час додому. А дружина мухтара навіть зважилася підійти до Жульєтти та помацати шовк її сукні. І тільки Майрік Антарам непомітно зникла: чоловік послав за нею сільського хлопчиська, позаяк пологи, на які викликали Алтуні, виявилися важкими. Антарам знадобилася йому як помічниця, та й для того, щоб розігнати старих відьом, котрі щоразу беруть в облогу будинок породіллі, нав’язують свої знахарські витребеньки. За прожиті з чоловіком десятки років Антарам стала майстерною асистенткою лікаря, до неї навіть перейшло кілька його пацієнток. «У неї це виходить краще, ніж у мене», – казав доктор Алтуні.