Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Ґонзаґо взяв кілька акордів. Але, як видно, піаніст був не в настрої, його сковувало те, що треба грати для недосвідчених слухачів, що був пізній час і що всім хотілося легкої музики. Схилившись над клавіатурою, він сидів у недбалій позі, з цигаркою в зубах, а пальці музиканта все глибше і глибше грузли в мінорних акордах. «Засмучений, дуже засмучений», – бурмотів він, можливо, і від того, що не в силах був вирватися з цієї скорботної гармонії. Тінь нудьги й утоми лягла на його обличчя, ще недавно таке привабливе.

Багратян крадькома спостерігав за чоловіком. Обличчя Ґонзаґо зараз не здавалося йому по-юнацьки сором’язливим, а двозначним і досвідченим. Він озирнувся на Жульєтту, котра підсунула своє кріселко до рояля. Жінка виглядала немолодою, якось раптом змарніла. На запитальний погляд Ґабріеля вона тихо відповіла:

– Голова розболілася… Від цього вина…

Ґонзаґо раптово обірвав гру й опустив кришку інструмента.

– Даруйте, будь ласка, – вибачився він.

Як не вихваляв учитель Шатахян гру заїжджого піаніста і сипав термінами, щоб похизуватися своїми пізнаннями в музиці, веселощі згасли. Роз’їзд гостей дуже скоро очолила дружина пастора Нохудяна – сьогодні вони ночують у друзів, в Йогонолуку, але завтра вдосвіта вирушають до себе, в Бітіас. Довше за всіх затримався мовчун Восканян. І коли всі гості вже були в парку, він раптом повернувся і, гупаючи своїми короткими ніжками, з таким суворим і рішучим виглядом підійшов до Жульєтти, що та навіть трохи злякалася. Але мовчун лише вручив їй великий аркуш із текстом вірменською мовою, каліграфічно виписаним кольоровим чорнилом. Потім зник. Це були полум’яні вірші, данина благоговійному коханню.

Коли вночі Жульєтта раптом прокинулася, то вона зауважила, що Ґабріель сидить поруч із нею на ліжку немов закам’янілий. Він запалив свічку на своєму нічному столику і, либонь, давно вже спостерігав за сплячою. Вона зрозуміла, що її розбудив погляд Ґабріеля. Чоловік торкнув плече дружини:

– Я навмисне не будив тебе, мені хотілося, щоб ти прокинулася сама.

Вона відкинула волосся з чола. Обличчя жінки було свіжим і ніжним.

– Ти міг без страху мене розбудити. Що мені зробиться? Ти ж знаєш, я ніколи не відмовляюся потеревенити вночі.

– А я, бач, все думав і думав, – невизначено почав той.

– Я божественно виспалася. І голова у мене розболілася не від вашого вірменського вина, а від гри на роялі мого соmment dire? – Demi-соmpatriote [32] Cоmment dire ? – Demi-соmpatriote ( франц .) – Як би це пояснити? – Мого напівспіввітчизника. . Що за безглузда ідея – оголосити Йогонолук курортом і жити на пансіоні у пана Грікора! Але ще безглуздіший той низенький чорнявий учитель, котрий підніс мені згорнутий у рурку манускрипт. Та й інший, котрий так протяжно завиває в ніс! Він, мабуть, гадає, що розмовляє вишуканою французькою мовою: якийсь гуркіт каміння упереміж із собачим вереском… У всіх вас, вірменів, доволі дивна вимова. Навіть ти, друже мій, не зовсім цього позбувся. Але не будемо до них занадто суворі. Вони, далебі, дуже гарні люди.

– Це бідні-бідні люди, Жульєтто.

Ґабріель вимовив ці слова з важким болем у голосі.

– А я на тебе образилася: помчав до міста, ні слова мені не сказавши. Я б дала тобі харчів у дорогу…

Либонь, турботливі слова дружини не дійшли до чоловіка.

– Я не спав ні хвилини. Багато що згадалося. Обід у професора Лефевра і мій перший лист до тебе…

Жульєтта ніколи не помічала в чоловіка сентиментальності. Тим більше здивував він її зараз. Жінка мовчки дивилася на Ґабріеля. Свічка стояла у нього за спиною, тому обличчя було невиразним, і тільки смутно виднілося тіло по пояс, схоже на велику темну брилу. А Багратян бачив перед собою світлу, залиту мерехтливими відблисками істоту, бо на Жульєтту падало не лише світло свічки, але й відблиск передранкових сутінків, зорі, що займається.

– У жовтні було чотирнадцять років… Найбільший подарунок у моєму житті, але і найважчий гріх. Я не мав відривати тебе від усього твого, не мав права піддавати тебе примхам чужої долі…

Вона взяла сірники, хотіла запалити свічку на своєму нічному столику. Ґабріель перехопив руку Жульєтти, і та продовжувала слухати голос чоловіка, який звучав із тієї безформної чорноти.

– Правильніше було б позбавити тебе цього… Нам треба розлучитися!

Жінка довго мовчала. Їй і на гадку не спадало, що ця дика, абсолютно незрозуміла пропозиція пов’язана з якимись важливими подіями. Пані Багратян підсунулася ближче до чоловіка.