Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

– Я тобі зробила боляче, образила, дала привід для ревнощів?

– Ніколи ще ти не була такою доброю до мене, як сьогодні ввечері. Я давно так тебе не кохав, як сьогодні… Тим це жахливіше!

Він здійнявся на подушках, і темна брила його тіла стала зовсім уже ні на що не схожою.

– Жульєтто, постався серйозно до того, що я скажу. Тер-Айказун зробить усе, щоб розлучити нас якомога швидше. Турецька влада в таких випадках не створює перешкод. Тоді ти вільна. Перестанеш бути вірменкою, не будеш ділити зі мною страшну долю, яка з моєї вини тобі загрожує. Ми поїдемо в Алеппо. Ти попросиш притулок у якомусь консульстві – американському, швейцарському, байдуже якому. Тоді ти опинишся у безпеці, що б тут або деінде не трапилося. Стефан поїде з тобою. Вам дозволять виїхати з Туреччини. Мої прибутки і статки, певна річ, я перепишу на ваше ім’я…

Чоловік промовляв рвучко і швидко, боячись, що Жульєтта його зупинить. Обличчя дружини було зараз від нього зовсім близько.

– І цю нісенітницю ти кажеш серйозно?

– Коли все скінчиться і я залишуся живий, то буду знову з вами.

– Вчора ще ми так спокійно обговорили, що буде, коли тебе заберуть…

– Вчора? Вчора все було помилкою. Світ став іншим.

– Іншим? А що змінилося? Те, що у нас відібрали паспорти? Отримаємо нові. Ти ж сам кажеш, що нічого поганого в Антіохії не дізнався.

– Хоч я там дізнався багато поганого, але не про це мова. Поки що фактично змінилося дуже небагато. Але це впаде раптово, як вихор із пустелі. Це чують у мені мої предки, ці безіменні мученики. Це відчуває в мені кожна клітина. Ні, тобі, Жульєтто, цього не збагнути. Той, хто ніколи не випробовував на собі расової ненависті, збагнути цього не може.

Напад слабкості та відчаю минувся так само швидко, як і з’явився. І все ж після незабутньої поїздки в Антіохію Ґабріель став уже не той. Раніше він годинами працював у себе в кімнаті, тепер часто повертався додому тільки ночувати. Приходив дуже втомлений і спав як убитий. Про те, що їм загрожує і що минулої недільної ночі настільки глибоко його вразило, Багратян не згадував більше жодним словом. Уникала згадувати про це і Жульєтта. Вона була впевнена, що серйозних підстав для занепокоєння немає. За час заміжжя їй разів три-чотири довелося спостерігати у Ґабріеля душевну кризу: тижнями тривала важка, безпричинна туга, дні гнітючої німоти, яку неможливо здолати і розвіяти ні ласкою, ні добрим словом. Це було їй знайоме. У такі дні між ними виростала стіна, виникало відчуження, безвихідь, і тоді Жульєтта жахалася: з якою ж дитячою сміливістю вона вирішила пов’язати життя з таким важким чоловіком! Правда, в Парижі все було інакше. За нею стояв її світ, а Ґабріель там був чужинцем. Це давало жінці перевагу. Тут же, в Йогонолуку, вони помінялися ролями, і цілком зрозуміло, чому Жульєтта намагалася, всупереч власній іронічності, пройнятися добрими почуттями до «цих напівдикунів».

Ґабріеля краще залишити в спокої. У тій болісній нічній розмові жінка бачила тільки прояв іпохондрії, напади якої їй були знайомі. Для француженки, котра виросла в умовах цілковитої безпеки, те, що Ґабріель називав «вихором пустелі», було просто неймовірним. Європа стала театром воєнних дій. Це означало, що люди в Парижі змушені проводити ночі в підвалах, рятуючись від нальотів ворожої авіації. А вона живе тут у цьому весняному раю. Чудово може потерпіти ще кілька місяців. Рано чи пізно вони все одно повернуться додому, на авеню Клебер. А тут у Жульєтти справ під саму зав’язку, і вони якнайкраще заповнюють день. Нíколи навіть замислитися. У жінці прокинулося самолюбство господині великого обійстя, поміщиці. Й отже, за її уявленнями, слід було «долучити прислугу до цивілізації».

Ось коли Жульєтта навчилася цінувати стихійну обдарованість вірменського народу: кухар Ованес мало не за кілька тижнів став справжнім французьким кулінаром; слуга Мисак виявився настільки багатогранно талановитим, що Жульєтта мізкувала, чи не взяти його з собою до Франції; обидві дівчини, котрі були у неї на побігеньках, могли стати зразковими камеристками. Сама вілла була в задовільному стані. Але гостре жіноче око помічало подекуди ознаки занедбаності та старіння.

У будинок покликали робітників. Поважний майстер на прізвище Товмасян керував усіма столярськими роботами. Але боронь Боже звернутися до нього як до простого ремісника. Сам він називав себе будівельним підрядником, носив усе життя на масивному золотому ланцюжку медальйон із портретом покійної дружини, намальованим, між іншим, учителем Восканяном, і не пропускав жодної нагоди згадати, що його діти – син і донька – здобули освіту в Женеві. Був він набридливо розважливою людиною і змушував Жульєтту ретельно обмірковувати різні деталі робіт. Зате теслі вдалося за короткий термін не тільки усунути всі вади старої будівлі, але й обладнати її відповідно до звичок європейців. Майстри працювали вправно і на подив безшумно.