Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

– Певна річ, і тут, як і скрізь, є дезертири. З чого б вірменам не дезертирувати, якщо самі турки подають приклад? Скільки дезертирів? П’ятнадцять-двадцять. Ось так! За ними навіть полювали. Кілька днів тому. Патруль, який складався із заптіїв і регулярної піхоти під командою мюлазіма [34] Мюлазім – лейтенант ( турец .). . Весь Муса-Даг обнишпорили. Сміхота!

Гостре обличчя моргаючого чоловічка освітилося раптом виразом хитрого та дикого вдоволення:

– Сміхота, пане! Бо наші хлопці свою гору ще й як добре знають!

Будинок священика, в якому жив Тер-Айказун, був поряд із будинком мухтара та школою, найпомітнішою будівлею на церковному майдані Йогонолука. Одноповерховий, із пласким дахом і п’ятивіконним фасадом, він міг би стояти в якомусь маленькому південно-італійському містечку. Будинок священика належав до тутешньої церкви. Обидві ці споруди одночасно побудував у сімдесятих роках Аветіс-старший.

Тер-Айказун був очільником григоріанської церкви всієї округи. У його віданні були також селища зі змішаним населенням і маленькі вірменські громади в турецьких торгових селах Суедії й Ель-Ескеля. Він був висвячений в сан вардапета цієї єпархії й оголошений самим патріархом у Константинополі главою окремих вірменських церков та їхніх одружених священиків. Тер-Айказун навчався в семінарії в Ечміадзині під керівництвом католікоса, котрого християнський світ Вірменії шанує як свого верховного главу, тому Тер-Айказун і був у всіх сенсах визнаним аторитетом у своїй парафії.

А пастор Арутюн Нохудян? Звідки взялися раптом протестантські священики в цьому азійському закутку? Так ось: в Анатолії та Сирії жило чимало протестантів. Євангельська церква зобов’язана цими прозелітами німецьким та американським місіонерам, котрі з такою готовністю взяли на себе турботу про вірменських жертв погромів і сиріт. Преподобний Нохудян сам був одним із тих осиротілих хлопчиків, котрого милосердні батьки послали вчитися богослов’я у Дерпт. Однак і він підпорядковувався в усіх справах, що не стосувалися безпосередньо турбот про спасіння душ, авторитету Тер-Айказуна. Догматичні відмінності у віросповіданні не відігравали якоїсь реальної ролі, бо народ постійно перебував у загрозливому становищі і головне місце духовного наставника – а Тер-Айказун був ним у повному розумінні цього слова – не викликало ні критики, ні нарікань.

Старий паламар припровадив Ґабріеля в кабінет вардапета. Порожня кімната, підлога встелена великим килимом. І тільки біля вікна – маленький письмовий столик, поруч, для відвідувача, очеретяне крісло з просидженим сидінням.

Тер-Айказун устав з-за письмового столу і ступив назустріч Багратяну. Йому було сорок вісім років максимум, але в бороді чоловіка двома широкими білими пасмами вже проступала сивина. Великі очі владики (очі у вірменів майже завжди великі, розширені від жаху очі на обличчях із печаттю тисячолітньої скорботи) відображали дві суперечливі властивості: відчуженість від світу і рішучість людини, котра пізнала світ. Вардапет був у чорній рясі, в насунутому на чоло гострому клобуці. Він раз по раз ховав руки в широкі рукави одежі, немов його морозило від холоду цього теплого весняного дня. Гість обережно сів у ненадійне очеретяне кріселко.

– Дуже шкодую, ваша святосте, що жодного разу не мав можливості вітати вас у своїй оселі.

Вардапет опустив очі та розвів руками:

– Шкодую про це ще більше, пане Багратян. Але недільний вечір – єдиний вільний вечір, який ми можемо мати у своєму розпорядженні.

Ґабріель оглянув кімнату. Він думав, що побачить у цій церковній канцелярії теки та фоліанти. Нічого схожого. Лише на письмовому столі лежало кілька папірців.

– На ваші плечі лягає чималий тягар. Уявляю собі, як вам.

Тер-Айказун цього не заперечував:

– Найбільше сил і часу забирають далекі відстані. Я в такому ж становищі, як і доктор Алтуні. Адже наші співвітчизники в Ель-Ескелі і в горах, в Арзусі, також вимагають опіки.

– Так, така далечінь, – дещо неуважно відзначив Ґабріель, – ну, тоді я цілком можу уявити собі, що у вас немає ні часу, ні бажання бувати в товаристві.

Тер-Айказун глянув на гостя з таким виглядом, ніби його неправильно зрозуміли.

– Ні, ні! Я ціную надану честь і прийду до вас, пане Багратян, щойно настане певне полегшення…

Він не закінчив – уникав, мабуть, уточнювати слово «полегшення».

– Те, що ви збираєте у себе наших людей, гідне всілякої похвали. Вони багато чого тут позбавлені.