Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Ґабріель рвучко схопився, перекинувши очеретяне крісло.

– Що за божевілля! Як це зрозуміти?

– Я розумію це тільки так, що уряд готує нашому народу такий удар, якого не посмів би завдати навіть сам Абдул-Гамід.

Ґабріель звернувся до Тер-Айказуна з такою злістю, немов перед ним був ворог, іттіхатист:

– І ми що, зовсім безсилі? Справді маємо, навіть не пискнувши, сунути голову в зашморг?

– Безсилі. Повинні пхати голову в зашморг. Кричати, сподіваюся, наразі дозволяється.

«Нехай буде проклятий Схід зі своїм кисметом [36] Кисмет – доля ( араб. ). , його пасивністю», – майнуло в свідомості Багратяна. Й одразу ж у пам’яті вигулькнула ціла купа імен, зв’язків і можливостей. Політики, дипломати, з котрими він був знайомий, – французи, англійці, німці, скандинави! Треба сколихнути світ! Але як? Пастка зачинилися. Туман знову згустився. Багратян ледь чутно зронив:

– Європа цього не допустить.

– Не дивіться на нас чужими очима, – нестерпною була це безпристрасність Тер-Айказуна. – Зараз є дві Європи. Німці потребують турецького уряду більше, ніж турецький уряд німців. А інші нам допомогти не можуть.

Ґабріель втупився у вардапета. Ніщо не могло спотворити тривогою це розумне, схоже на камею обличчя.

– Ви – духовний пастир багатьох тисяч душ, – голос Багратяна звучав майже по-командирськи, – і весь ваш вплив надається лише для того, щоб приховувати від людей правду, як приховують нещастя від дітей і людей похилого віку, щоб уберегти їх від страждань. І це все, що ви робите для вашої пастви. Що ще ви робите?

Цього разу докір Ґабріеля глибоко зачепив вардапета. Руки його, що лежали на столі, повільно стислися в п’ястуки. Голова схилилася на груди.

– Молюся… – пошепки відповів парох, наче йому було соромно відкрити іншому, яку духовну боротьбу веде він удень і вночі з Богом за порятунок своєї пастви.

А якщо онук Аветіса Багратяна – вільнодумець і підніме його на глум? Але Ґабріель, важко дихаючи, міряв кроками кімнату. І раптом із усієї сили ляснув долонею по стіні, так що посипалася штукатурка.

– Моліться, Тер-Айказуне!

І тим же командирським тоном:

– Моліться! Але Богу іноді треба й допомогти!

Перша «подія», внаслідок якої таємне стало для Йогонолука явним, сталася того ж дня. В п’ятницю. Теплого похмурого квітневого дня. На прохання Стефана Ґабріель наказав поставити в парку кілька простих гімнастичних снарядів. Хлопчик був дуже спритний у всіх фізичних вправах і до того ж вельми честолюбний. Іноді в спортивних іграх брав участь і батько. Але улюбленим їхнім заняттям була стрілянина в ціль. Жульєтта, природно, удостоювала своєю увагою тільки крокет.

Сьогодні Ґабріель, Авакян і Стефан відразу ж після обіду, за яким Ґабріель не промовив ні слова, вирушили в тир, розташований за огорожею вілли, в лісистому передгір’ї. Там за розпорядженням Багратяна у невеликій балці вирубали весь підлісок. Під високим дубом поставили лежак, із якого можна було брати на приціл мішень, прибиту до стовбура дерева на іншому кінці галявини. Багратян-молодший залишив братові у спадок цілий арсенал зброї: вісім мисливських рушниць різного калібру, дві гвинтівки системи «Маузер» і силу-силенну боєприпасів.

Ґабріель стріляв непогано, але цього разу з п’яти пострілів у нього трапилося тільки одне повноцінне влучання. Авакян був короткозорий і відмовився стріляти, щоб не випробовувати свій авторитет вихователя. Зате його вихованця довелося визнати чемпіоном стрільби в ціль: з десяти пострілів, зроблених із найменшого карабіна, шість потрапили в гральну карту, прикріплену в центрі мішені, і чотири – в фігуру, зображену на карті. Перемога над батьком дивовижно надихнула Стефана. Тримати в руках зброю, відкривати затвор, заганяти в люфу патрони, цілитися, чути звук пострілу, відчувати в плечі віддачу, – весь цей військовий ритуал приваблює і п’янить кожного підлітка! Стефан, захоплений цією мужньою грою, грався б у неї до вечора, якби батько не махнув раптом рукою:

– Годі!

У цю мить на Ґабріеля найшло щось незрозуміле, такого він за собою не пам’ятав, якесь завмирання. Сухий язик немов набряк у роті. Похололи руки та ноги. Кров відлила від голови. Але все це були тільки зовнішні ознаки чогось, що відбувалося в осередді самого життя. «Мені зовсім не стало погано, – мізкував він після того, як із хвилину перечекав, намагаючись збагнути, що з ним таке. – Ні, мені не те щоб погано, просто хочеться втекти від себе, скинути шкуру». І він одразу ж відчув шалене бажання бігти, бігти звідси – байдуже куди.