Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Жорстоку відповідь на це дали події в Зейтуні.

Уявіть собі високу в балках гору, увінчану природною цитаделлю, в неї ніби врізані соти старого міста. Неприступна, пихата піраміда нагромаджених одна на одну вуличок, що обриваються тільки в новій частині міста, на рівнині.

Сіллю в оці був Зейтун для турецького націоналізму. Бо якщо є в світі священні місця та реліквії, які ваблять прочан і занурюють їх у побожне споглядання, то поряд із цим є й такі місця, які збуджують люту злість і ненависть фанатиків-шовіністів.

Причини такої ненависті до Зейтуна були цілком зрозумілі. По-перше, в цьому місті майже до кінця ХІХ століття існувало вільне самоврядування, такий порядок речей, який панівній нації нагадував про якийсь неприємний досвід, здобутий у старі часи. По-друге, в зейтунських вірменів збереглося споконвіку притаманне їм упродовж усієї їхньої історії прагнення до незалежності, що часом обертається зарозумілістю та пихою. Але не могли пробачити вірменам несподівану поведінку 1896 року. Вона залишилася незабутнім спогадом, постійним джерелом для ненависті турків.

Саме тоді «добрий» султан Абдул-Гамід сформував, серед інших добровольчих загонів, і «Гамід» – банди, завербовані з тимчасово випущених на свободу каторжників, розбійників і кочівників. Створення таких зграй мало лише одну мету: мати в своєму розпорядженні відчайдушних зарізяк, готових без докорів сумління спровокувати події, за допомогою яких султан сподівався заткнути пельки вірменському населенню, що вимагало реформ.

Ці добровольці усюди досить успішно впоралися зі своїм завданням, а ось у Зейтуні заробили по карку і поплатилися чималою кров’ю, замість того щоб влаштувати веселий і дуже прибутковий погром. Та мало того – зейтунці жорстоко всипали на вузьких вуличках міста і регулярним батальйонам, які поспішили на виручку «Гаміду». Ці підрозділи також зазнали чималих втрат. Жодного успіху не дала після цього й облога міста силами крупних військових частин. Зейтун виявився неприступним. Коли ж врешті-решт європейська дипломатія заступилася за відважне вірменське населення і посли при Високій Порті, що не знала, як вийти з цього ганебного становища, домоглися повної амністії для Зейтуна, тоді і з’явилося у турків це волаюче до помсти почуття безмірного приниження. Всі войовничі нації – не тільки османська – миряться з поразкою, якщо вона завдана однаково сильним із ними супротивником. Але бути побитим представниками раси, чужої військовому ідеалу, книжниками, гендлярами та ремісниками, цього душа воїна ніколи не подарує. Таким чином, новому уряду від старого дістався у спадок і ганебний спогад про поразку в Зейтуні, і люта ненависть. А де, як не на великій війні, випаде нагода помститися? У Туреччині були проголошені закони воєнного часу і надзвичайний стан. Більшість молоді пішла на фронт або перебувала в казармах, на околицях. Залишене ж у тилу вірменське населення в перші дні війни після багаторазових обшуків було повністю обеззброєне. Туркам бракувало тільки одного – слушної нагоди.

Війта Зейтуна звали Назарет Чауш. Це був типовий вірменський горянин. Худий, сутулий, блідий, горбоносий, із пишними вусами. Чоловік нездоровий і вже немолодий, він довго відмовлявся від покладеної на нього відповідальності. Майбутнє пахло горілим, він це відчував. Зморшки над переніссям у Назарета ставали глибшими щоразу, як він підіймався крутою стежкою в хюкюмет вивчати нові розпорядження каймакама. Боліла знівечена подагричними вузлами рука, якою старий спирався на сучкувату патерицю. Здоровий глузд підказував Назарету Чаушу, що відтепер треба дотримуватися тільки однієї політики: бути у всеозброєнні проти будь-якої провокації, остерігатися всілякого підступу, щоб не потрапити в пастку, і заради Бога чи нечистого зображати з себе оттоманського патріота.

А загалом урядник так само мало замишляв щось погане проти Туреччини, як і інші зейтунці-вірмени. Туреччина одвіку була долею вірменської нації. Із землею, на якій живеш, із повітрям, яким дихаєш, не посваришся. Чауш не тішився дитячими мріями про звільнення, бо вибір між султанською та царською імперіями був важкий, та врешті-решт і неможливий. Назарет погоджувався з афоризмом, який свого часу був популярним серед вірменів: «Краще фізична загибель у Туреччині, ніж духовна смерть у царській Росії». Третього шляху, здавалося, не було.

Таким чином, тактика щодо турецької влади була зумовлена завчасу. В очах зейтунців Чауш був утіленням справжнього вождя, тому і вдалося йому підпорядкувати їх залізній дисципліні. Якийсь час жодних інцидентів усупереч таємним задумам адміністрації не було. Кровожерлива військово-медична комісія визнала калік і хворих придатними до військової служби – нехай! Вони і оком не змигнули, пішли у військо. Каймакам запровадив незаконні побори та військові повинності – гаразд! Їм неухильно підпорядковувалися. Той же каймакам наказував із будь-якого нерозумного приводу врочисто святкувати перемогу та виходити на патріотичну демонстрацію. Без проблем! Люди виходили на вулицю, ревно радіючи, і під акомпанемент турецького військового оркестру співали всі належні гімни та переможні пісні.Таким трибом вдавалося уникнути «пригод». Але те, чого турки не домоглися засобами великої провокації, вони намагалися досягти всілякими дрібними прикрощами. Звідкілясь на базарі, в кав’ярнях і готелях, в усіх публічних місцях раптом разом з’явилися якісь прийшлі, але вельми товариські люди. Вони втручалися в розмови, долучалися до гри в карти та кості, проникали навіть у сімейні будинки й усюди гірко нарікали на нестерпне становище і на всезростаючий гніт. Те, чого домоглися ці шпигуни і зайди, не окупало навіть витрат на їхнє утримання. Й ось настала перша військова зима, а в Зейтуні – тиша і спокій, і нізвідки вивудити «подію», що терміново потрібна вищим інстанціям. Довелося самому каймакаму взяти на себе роль провокатора.