Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Хоч яким переконливим було це пояснення, Ґабріель ні на мить не знаходив собі спокою. Але тепер його занепокоєння не було нервозністю, воно перетворилося на енергію, плідну та цілеспрямовану. Ґабріель проявляв педантичність, яку раніше помічав за собою тільки в науковій роботі. Тепер при вивченні реальних умов людського існування ця педантичність була дуже доречною. Він не ставив питання, із якою метою бере на себе таку працю і кому планує допомогти. Бозна, скільки місяців їм ще жити в цій долині. Чоловік хотів знати все про ці вірменські селища, про цих людей. Бо усвідомлював свою братерську відповідальність перед ними.

Багратян подався – це була його перша розвідка – до війта Йогонолука. Це найбільше село відало загальними справами й усіх інших сіл. Мухтара Товмаса Кебусяна не було на місці. Сільський писар зустрів Ґабріеля незліченними поклонами – відвідини глави легендарного роду Багратянів сприймалися як особлива честь.

Чи є у старости списки місцевих жителів? Писар величним жестом вказав на запилену етажерку біля стіни. Звісно ж такі списки є. І не тільки в належних церковних книгах ведеться подушний запис. Адже ми не якісь курди і кочівники, ми – християни. Кілька років тому тодішні мухтари провели на власну руку перепис населення. Якраз 1909 року, після реакції на «молодих турків» і після великого погрому в Адані [33] Адана – місто в рівнинній Кілікії, адміністративний центр однойменного вілаєта в Туреччині. 1909-го, як тільки «молоді турки» прийшли до влади, вони організували в Адані велику різанину, вбивши з 1-го по 4 квітня і з 12-го по 14 квітня в Аданському й Алеппському вілаєтах понад 30 тис. вірменів. , прибув наказ від вірменських депутатів провести перепис у семи селах. За приблизними підрахунками, в їх-ній окрузі набралося шість тисяч християн. Але якщо ефенді бажає, він може за кілька днів отримати точніше число. Ґабріель підтвердив, що бажає. Потім спитав, як справи з військовозобов’язаною молоддю. Це виявилося вже делікатнішим сюжетом. Писар навіть став косити оком, як його начальник, мухтар. Згідно з наказом про мобілізацію, сказав він, військовозобов’язаними визнаються всі чоловіки від двадцяти до тридцяти років, хоча за законом граничним призовним віком вважається двадцять сім років. У всій сільській окрузі під мобілізацію підпало близько двохсот чоловіків. З них рівно сто п’ятдесят внесли в скарбницю бедел – відкуп, у сумі, встановленій законом, а саме п’ятдесят фунтів з особи. Ефенді, правда, знає, що тутешні люди дуже ощадливі. Зазвичай батько родини починає збирати гроші на викуп синів від солдатчини з дня їхнього народження. Щоразу, як починається новий призов до армії, мухтар Йогонолука в супроводі місцевого жандарма збирає військовий податок і особисто відвозить його в антіохійський хюкюмет.

– Як же це, однак, виходить, – продовжував свій допит Ґабріель, – що з шести тисяч душ тільки двісті чоловіків придатні до військової служби?

Відповідь писаря не стала для Ґабріеля несподіванкою: ефенді треба взяти до уваги, що недолік міцних чоловіків є спадщиною минулого, наслідок неймовірного кровопускання, якому піддається вірменський народ принаймні раз на десять років.

Явна відмовка. Багратян сам бачив більше двохсот здорованів у селах. В тому-то й річ, що був ще один спосіб ухилитися від військової служби, не заплативши бедел повністю. І звісно ж, цей спосіб добре відомий рябому заптію Алі Назіфу. Відвідувач продовжував свої розпитування:

– Отже, п’ятдесят хлопців вирушили на огляд в Антак’ю. Що з ними сталося?

– Сорок взяли до війська.

– І в яких полках, на яких фронтах воюють ці сорок чоловіків?

Це щось незбагненне. Сім’ї тижнями, навіть місяцями не отримують ніяких звісток від своїх синів. Але ж турецька польова пошта відома своєю акуратністю. Вони, можливо, перебувають у казармах в Алеппо, де генерал Джемаль-паша заново формує свою армію.

– А чи не подейкує хто в селах, що вірменів хочуть зробити «іншаат табурі» – солдатами військово-будівельних батальйонів?

– Багато про що пліткують у селах, – ухильно зауважив писар.

Ґабріель розглядав маленьку етажерку біля стіни. «Список домовласників» стояв поруч із випуском «Кодексу законів Османської імперії» і тут же – іржаві поштові терези. Відвідувач раптом рвучко повернувся до співрозмовника:

– А як щодо дезертирів?

Допитуваний сільський писар із таємничим виглядом підійшов до дверей, відчинив їх, потім, так само дотримуючись конспірації, зачинив: