Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Але коли заходила мова про політику, війну, чи пекучі питання сучасності, аптекар втрачав спокій. Йому не подобалося дізнаватися про такі речі. Світ, ця іграшка зовнішніх обставин, втручаючись у внутрішнє життя, стає ганебною перешкодою. Цінність для Грікора він набував тільки відсунутим у далечінь самозабутнього споглядання. Ось межа зарозумілості духу! Що Грікору до подій у «глибокому тилу», що йому до того, що діється в Стамбулі, Алеппо чи Месопотамії? Війни, які ще не стали книгами, до уваги не беруться. Тому аптекар засуджував учителя Шатахяна за його політичні висловлювання, тому і сказав:

– Не збагну, чому потрібно постійно озиратися на інших? Війна, адміністративні заходи, валі, каймакам… Та нехай турки роблять, що хочуть! Якщо ви не будете звертати на них уваги, то й вони не стануть про вас згадувати! У нас тут своя власна земля. Й у неї є поціновувачі, до того ж навіть вельми досвідчені… Прошу…

І Грікор репрезентував господареві обійстя незнайомця, котрий до цього чи то ховався за спинами гостей, а чи просто не був Багратяном помічений. Аптекар із явним задоволенням вимовив дзвінке ім’я прибульця:

– Ґонзаґо Моріс.

Судячи з вигляду та постави, молодик був європейцем або дуже європеїзованим левантинцем [27] Левантинці – від французького слова Levant – Схід. Так називали всі країни східної частини Середземного моря – Сирію, Ліван, Єгипет, Грецію, Кіпр, а частіше – Сирію і Ліван. Левантинці – нащадки європейських колоністів, котрі переселилися в Сирію та Ліван на початку хрестових походів і змішалися з місцевим населенням. . Чорні вусики на блідому та незвично люб’язному обличчі були настільки ж французькі, як і ім’я Моріс. Але особливо характерною рисою цього обличчя були брови, що під тупим кутом сходилися на переніссі. Грікор продовжував виконувати роль герольда при чужинцях:

– Мсьє Ґонзаґо Моріс – грек.

І тут же, щоб не образити гостя, виправився:

– Чистокровний, а не турецький грек. Європеєць.

У гостя були дуже довгі вії. Він посміхнувся і примружив очі, а відтак їхні жіночно довгі вії, що майже зовсім сховали їх.

– Мій батько був греком, мати – француженка, а сам я – американець.

Його скромна, навіть сором’язлива манера триматися справила на Ґабріеля приємне враження. Він похитав головою:

– Яким вітром, даруйте, занесло сюди американця, та ще й сина француженки? Саме сюди.

Ґонзаґо знову посміхнувся, опускаючи вії:

– Дуже легко. У зв’язку з роботою мені довелося кілька місяців провести в Александретті. Там я занедужав. Лікар послав мене в гори, в Бейлан. Але в Бейлані мені стало зле…

Аптекар повчально підняв палець:

– Атмосферний тиск! У Бейлані атмосферний тиск завжди нижчий за норму.

Ґонзаґо запопадливо схилив перед аптекарем свою ретельно причесану на проділ голову:

– В Александретті мені стільки розповідали про Муса-Даг, що мене розібрала цікавість. Який же це був сюрприз для мене, що на безвідрадному Сході можна знайти таку красу, таких освічених людей і такий приємний притулок, як у мого господаря, пана Грікора! Мене вабить усе невідоме. Був би Муса-Даг в Європі, він би став загальноєвропейською пам’яткою. Але я радий, що він належить тільки вам.

Аптекар глухо промовив тим байдужим тоном, яким зазвичай робив найважливіші свої повідомлення:

– Він – письменник і буде займатися творчістю тут, у моєму будинку.

Ґонзаґо, мабуть, присоромила така заява.

– Я – не письменник. Час від часу посилаю в одну американську газету невеликі нариси. Це – все. Я навіть не журналіст по-справжньому.

Невизначений жест, далебі, мав означати, що займається він усім цим тільки для заробітку. Але Грікор не відпускав свою жертву. Виставляючи напоказ свого підопічного, він вивищував власний престиж.

– Але ж ви ще й артист, музикант і віртуоз. Ви давали концерти, чи не так?

Парубок підняв руку, ніби боронячись:

– Та не так усе це було! Крім усього іншого, я просто працював і акомпаніатором, багато чого довелося перепробувати…

Він глянув на Жульєтту в надії, що та його виручить.

– До чого ж світ тісний! – сказала вона. – Хіба не дивно, що тут зустрілися два співвітчизники? Адже ви наполовину мій співвітчизник.

Учитель Шатахян не встояв перед спокусою зайвий раз продемонструвати красномовство:

– А хіба не дивно, що нам дозволено перебувати в настільки обраному колі і що ми, бідні вірменські селяни, завдяки великодушності мадам, насолоджуємося таким вишуканим товариством?