Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

З хвилину Ґабріель стояв ніким не помічений у дверях вітальні. Гостей було з десять-дванадцять. За маленьким столиком мовчки сиділи три жінки похилого віку, до котрих – імовірно, за дорученням Жульєтти – підсів студент Авакян. Утім, важко було сказати, щоб він намагався підтримувати розмову. Одна з матрон, дружина лікаря, належала до числа ожилих спогадів дитинства Ґабріеля. Маirik Аntaram – Матінкою Антарам кликав він її. Жінка була в чорній шовковій сукні. Зачесане нагору волосся з сивиною відкривало чоло. Обличчя з широкими вилицями виражало сміливість. Лікарка також не брала участі у розмові, але сиділа спокійно, спрямувавши на оточуючих відверто уважний погляд. Цього не можна було сказати про її сусідок по столу – дружину пастора Арутюна Нохудяна з Бітіаса і дружину сільського війта Йогонолука, мухтара Товмаса Кебусяна. Було видно, що вони напружені і почуваються невпевнено, хоч і одягли все найкраще, що знайшлося в їхньому гардеробі, щоб не вдарити обличчям у багно перед француженкою.

Найважче доводилося пані Кебусян: вона ні слова не розуміла французькою, незважаючи на те, що вчилася в школі американських місіонерів у Мараші. Мружачись, оглядала вона неощадно сяючі люстри та настінні канделябри. О, мадам Багратян може не економити! Де ж це вони купують такі товсті воскові свічки? Отримують, мабуть, із Алеппо, а може, навіть зі Стамбула. Мухтар Кебусян був, либонь, найбагатшим фермером в окрузі, але в його оселі, крім гасових ламп, дозволялося палити тільки тонкі стеаринові та сальні свічки. А тут біля рояля горіли у високих канделябрах дві кручені свічки з кольорового воску. Як у церкві. Та це вже занадто, еге ж?

Таке ж запитання ставила собі і дружина священика, самолюбство котрої дуже зачепили. Але до честі їмості треба сказати, що до її почуттів не долучилися ні заздрість, ні образа. Совісні руки жінки лежали на колінах, сумуючи за спицями та гачками, з якими вона ніколи не розлучалася, а нині ось залишила вдома з нагоди урочистого прийому. Дружина священика та дружина мухтара спостерігали за своїми чоловіками і дивувалися своїм старим. І справді, обидва вони – і непоказний священик, і дужий мухтар – поводилися досить незвично. Вони приєдналися до групи чоловіків, котрі обступили Жульєтту. (Вона пояснювала гостям археологічні знахідки Ґабріеля, які той виставив у залі.) Обидва статечних чоловіки показували дружинам свої спини, точніше, спини своїх старомодних, наглухо застебнутих маринарок, які догідливо їх облягали. Особливо старався преподобний Нохудян, усім своїм виглядом демонструючи готовність виконати будь-що-будь кожен наказ Жульєтти, але так його і не дочекався. Священик, правда, стояв достатньо далеко від господині, позаяк його відтіснила молодь.

Найпомітнішими серед них були двоє вчителів. Перший, Апет Шатахян, прожив колись кілька тижнів у Лозанні і вивіз звідти бездоганну, як він вважав, французьку вимову і не забув тепер скористатися приємною можливістю продемонструвати свої знання. Другий учитель, Ґрант Восканян, був присадкуватий здоровань із чорною кучмою волосся, що починалося мало не від брів. Іншомовному красномовству свого колеги Шатахяна він протиставляв глибокодумне мовчання. Воно було до того наповнене пихою, що, здавалося, мовчун ось-ось лусне. Його метою було показати, що одна річ – розв’язна поверховість, а інша – суто людські цінні якості. Втім, уперте мовчання Восканяна, так виглядало, не дуже бентежило Шатахяна. Коли Ґабріель увійшов до зали, то почув гучну французьку Шатахяна, котрий пишався своєю вимовою:

– О, мадам, як ми вдячні вам за те, що ви принесли світло культури в нашу пустелю!

Цього дня Жульєтті довелося пережити певну внутрішню боротьбу. Їй захотілось одягти для своїх нових земляків вечірню сукню. Раніше вона в таких випадках одягалася нарочито просто, бо вважала, що демонструвати пишноту перед «недосвідченими напівдикунами» не гідно і ні до чого. Однак минулого разу жінка помітила, що її чари, під які підпадають гості, так би мовити, рикошетом повертаються до неї самої. Тож не встояла перед спокусою й одягла свою найвишуканішу сукню. «Ах, вона пошита минулої весни, – бідкалася жінка, оглядаючи плаття. – Вдома я б не наважилася в ній з’явитися». Після нетривалих сумнівів одягла й коштовності – такий блискучий вечірній туалет без них немислимий. Ефект цього цілком навмисного рішення, хоч жінка трохи його соромилася, вразив і саму Жульєтту. Бути вродливою серед красунь – приємно, але це почуття тішить недовго. Адже ти – тільки одна з багатьох на паризьких бульварах, у театральних залах і ресторанах такого далекого західного світу, там ти лише гарненька статистка. Але бути тут недосяжною іконою серед химерного натовпу віруючих, чарівним паладіумом, кумиром для цих сором’язливих волооких вірменів, єдиною і незрівнянною золотоволосою володаркою сердець – це ж неабика доля, це воістину подія у вашому житті, від цього по-дівочому пашіють щоки, червоніють губи і полискують очі.