Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Чому саме Муса-Даг посилав незліченні струмки в море, куди вони падали вуалевими каскадами? Чому Муса, а не якась там мусульманська гора, хоча б Наулі-Даг або Джебель-Акра? Погодьтеся, це схоже на диво! Чи то справді богиня води, розгнівавшись на сина пустелі – мусульманина, покинула в нікому не відомі стародавні часи його голі, спраглі вологи вершини заради християнської гори і щедро обдарувала її своєю милістю? Заткані квітами луки на родючих схилах Муса-Дага, розлогі пасовиська на його складчастому хребті, виноградники, абрикосові й апельсинові сади, що ліпляться до його підніжжя, дуби та платани в балках, наповнених темною говіркою вод, кущі рододендрона або квітучий мирт та азалія, що спалахують раптовою радістю в потаємних куточках, тиша, збережена янголами, що навіває сон чабанам та отарі, – все тут відрізнялося від решти Малої Азії, що стогне від безводдя та безпліддя, цієї кари за первородний гріх. Через маленьку неточність у світоустрої Творця, допущену по доброті серця одним недбайливим херувимом, патріотом Землі, Мусадазькій окрузі дісталися вершки раю, його чудовий відблиск і неземна насолода. Вони – саме тут, на Ірійському узбережжі, а не нижче, в Країні між чотирьох рік, куди схильні помістити сад Едему географи, коментатори Біблії.

Певна річ, добра дещиця благодаті, посланої горі, дісталася і її семи селам. Наскільки ж не йдуть у порівняння з ними жалюгідні селища, які траплялися Ґабріелю на шляху рівниною! Тут, на горі, не було глинобитних халуп, схожих швидше на прибиту до берега купу мулу, в якому викопали темну нору, де туляться разом люди і худоба. Будинки на Муса-Дагу найчастіше будувалися кам’яні, і в кожному було по кілька кімнат. Навколо зовнішніх стін – маленькі веранди. Двері та вікна сяяли чистотою. Лише в небагатьох садибах вікна, як це звично на Сході, виходили не так на вулицю, як у двір. У густій тіні, яку відкидав на землю Дамладжк, панували доброзичливість до людей і процвітання. А по той бік тіні починалася пустеля. Тут – виноград, фрукти, шовковиця, тераси над терасами, там – рівнина з одноманітними полями, засіяними кукурудзою чи бавовною, між якими, як шкіра жебрака крізь лахміття, часом проступав голий степ.

Однак справа була не тільки в благословенній горі. Навіть зараз, через півстоліття, відчувалася енергія дідуся, Аветіса Багратяна, або, вірніше – любов цього підприємливого чоловіка, яку він без залишку віддав клаптику рідної землі, наперекір усім спокусам світу. І тепер його онук із зацікавленням дивився на тутешніх людей – вони здавалися йому на диво гарними. Побачивши Ґабріеля, люди, котрі стояли купками, замовкали, оберталися обличчям до нього і голосно віталися:

– Ваri irikun – добрий вечір!

Ґабріель зауважив, а пробі, йому й привиділося: в очах цих людей зажеврів вогник, іскра правдивої подяки, і йому подумалося, що це відноситься не до нього, а до старого благодійника Аветіса Багратяна. Жінки та дівчата проводжали Ґабріеля допитливим поглядом, продовжуючи прясти, – маленькі веретенця так і миготіли в їхніх вправних руках.

Ці люди були йому не менш чужі, ніж сьогоднішній натовп на базарі. Що спільного у нього з ними, у того, хто лише кілька місяців тому їздив гуляти в Воis [24] Воis – Булонський ліс ( франц. ). , відвідував лекції філософа Бергсона [25] Анрі Бергсон (1859–1941) – один із найбільших західних мислителів кінця XIX – першої половини XX ст. Філософ-ідеаліст, представник так званого інтуїтивізму в філософії, лауреат Нобелівської премії з літератури 1927 року. , сперечався зі знайомими про книги і друкував свої статті у вишуканих журналах з мистецтва? І все ж від цих людей надходив надзвичайний спокій. І у нього виникло до них якесь батьківське почуття – тому що він знав про небезпеку, що насувається, в той час як вони ні про що й не підозрювали. Ґабріель затамував у душі глибоку турботу, – він один мав захищати цих людей від біди, поки це можливо. Старий Ріфат Берекет – не марний мрійник, хоч і присмачує свою мову східними притчами. Він сказав правильно: «Залишатися в Йогонолуку і чекати». Муса-Даг лежить далеко від світу. Якщо гроза і вдарить, вона пройде повз Йогонолук.

У Багратянові росло тепле почуття до земляків. «Так, радійте життю довше, завтра, післязавтра…» І, не зупиняючи коня, він на знак вітання підняв руку, немов благословляючи односельців.

Прохолодної зоряної ночі підіймався Ґабріель алеєю додому. У густе листя, немов у кокон, замкнули його дерева, відсторонили від світу, як траплялося чоловікові під час перебування «людиною в собі», в тому нереальному «стані абстрактності», з якого його вивів цей день, аби дати відчути всю ілюзорність такого захисту від світу. Втома знову пробудила в цьому вірменинові приємну оману.