Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

«Прокляття!» – Ґабріель неввічливо тупнув ногою. Зараз європеєць у ньому ненавидів усіх цих сновид і красномовців, котрі без боротьби занурювалися в трясовину смерті… Зневажливо махнувши рукою, він перебив Грікора:

– Панове, мені б хотілося не зволікаючи викласти думку, яка спала мені на гадку під час розмови з заптієм Алі Назіфом. Адже я ще й турецький офіцер, воював на фронті, маю бойові відзнаки за участь в останній Балканській кампанії. Як би ви поставилися до того, щоб я одягнув свій мундир і подався в Алеппо? Кілька років тому я надав невелику послугу генералу Джемаль-паші…

Старий Алтуні перервав його майже зловтішно:

– Джемаль-паша давно переніс свою штаб-квартиру в Єрусалим.

Але Багратяна не так легко було збити на манівці:

– Неважливо! Набагато впливовішим, ніж Джемаль-паша, є валі Алеппо Джелал-бей. Я з ним не знайомий, але всі ми знаємо, що він у міру своїх сил намагається нам допомогти. Якщо я прийду до нього і нагадаю, що Муса-Даг ховається на краю світу і хоча б тому не має якогось стосунку до політики, він, можливо…

Ґабріель не доказав і прислухався. Запанувала мовчанка. Тільки булькала рідина в кальяні Грікора. Минуло небагато часу, поки Тер-Айказун відклав убік свій чубук.

– Валі Джелал-бей, – він уважно оглянув співрозмовників, – безперечно, великий друг нашого народу. Він робив нам часом добро. При його правлінні можна було не боятися найгіршого. Але, на жаль, дружба з нами не пішла йому на користь…

Тер-Айказун вийняв із широкого рукава своєї ризи складену газетну шпальту.

– Сьогодні п’ятниця. Це «Танін» від вівторка. Повідомлення надруковано дрібним шрифтом у непомітному місці. – Він прочитав, тримаючи часопис на далекій відстані від очей: – «Як нам повідомляють із Міністерства внутрішніх справ, його ясновельможність валі Алеппо, Джелал-бей, звільнений безстроково у відставку». Це все.

Герої Гомера борються за Скейські ворота [41] Скейські ворота – західні ворота Трої. , і кожен вважає, що від його зброї залежить результат бою – перемога чи поразка. Але битва героїв – лише віддзеркалення тієї, яку з гучними криками ведуть над їхніми головами боги, вирішуючи долі людей. Але і богам невідомо, що й їхня суперечка – тільки відображення боротьби, результат якої давно вирішений у серці Всевишнього, бо від нього виникає і спокій, і смута.

У ту саму мить, коли пастор Йоганн Лепсіус, підганяючи візника, під’їжджає нарешті до великого мосту, що з’єднує зелений Пера зі Стамбулом, вмикається автоматична сигналізація, подзвін, опускається шлагбаум, міст, затремтівши, стогнучи, ніби живий, переломлюється навпіл й обидва його металевих крила повільно розгортаються, впускаючи військовий корабель у внутрішню гавань Золотого Рогу.

– Який жах! – голосно каже німецькою Лепсіус.

Заплющивши очі, він відкидається на спинку потертого сидіння брички. Але за мить вистрибує, пхає, не рахуючи, візникові гроші і біжить сходами вниз. Послизнувшись на апельсиновій шкірці і ледве втримавшись на ногах, священик поспішає до набережної, де очікують пасажирів кіїки. Вибору немає – біля причалу тільки два незворушних човнярі, котрі дрімають у своїх кіїках і, либонь, зовсім незацікавлені в заробітках.

Лепсіус стрибає в кіїк і з відчаєм вказує перевізнику на Стамбул. Залишилося шість хвилин до призначеного йому прийому в сераскеріаті – військовому міністерстві. Якщо навіть човняр буде гребти щосили, мине не менше десяти хвилин, поки вони перетнуть протоку.

«На тому березі, – міркує подумки Лепсіус, – мабуть, знайдеться хоча б якийсь екіпаж». Звідти він хвилин за п’ять добереться до міністерства. Якщо обставини складуться сприятливо (п’ятнадцять хвилин мінус шість), він запізниться на дев’ять хвилин! Украй неприємно, але, може, обійдеться.

Звісно ж, обставини складаються несприятливо. Човняр веде свій кіїк, як венеційський гондольєр, і ні спонукання, ні вмовляннями порушити його незворушний спокій не можуть. Човен підстрибує на хвилях і ані руш.

– Що робити, ефенді, море входить у протоку, – пояснює загартований вітром турок. Проти долі він безсилий.

До того ж під самим носом дорогу їм перетинає рибальський катер, вони втрачають ще дві хвилини. В якомусь забутті – його ще й заколисало – Лепсіус перебирає в пам’яті все, що було.

Заради цієї однієї години побачення у військовому міністерстві він погодився на важку подорож, їхав із Потсдама в Константинополь, день за днем бомбардував проханнями німецького посла, і не тільки його, а й представників усіх нейтральних держав. Заради цього годинами розшукував у різних домах німців чи американців, котрі прибули з глибини країни, докладно розпитував їх про перебіг подій. Заради цієї години цілими днями сидів у бюро американського «Біблійного товариства», докучав духовним сановникам, продирався закутками, всіляко петляючи, щоб вислизнути з-під опіки турецьких шпигунів, в явочні квартири вірменських друзів. І все це лише для того, щоб підготуватися до сьогоднішнього побачення. Й ось доля зіграла з ним злий жарт: він спізнюється. Чортівня якась! А скільки клопотав про це побачення капітан із німецької військової місії, такий обов’язковий! Тричі обіцяли і тричі відмовляли. Оттоманський бог війни Енвер-паша не надто церемониться з таким пересічним ворогом, як преподобний Йоганн Лепсіус.