Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

– У вас хибна інформація, – з холодною ввічливістю відповідає генерал. – Чи не можна дізнатися її джерело, пане Лепсіус?

– Я назву деякі джерела, але заздалегідь попереджаю, що серед них немає вірменських. Навпаки, я виходжу з отримання дослівно відомих мені доповідей, складених різними німецькими консулами. Маю нотатки місіонерів, котрі були свідками найжахливіших злочинів. Нарешті, я отримав повний, бездоганний виклад перебігу подій від американського посла, містера Моргентау [42] Генрі Моргентау (1856–1946) – американський дипломат, у 1913–1916 рр. – посол США в Туреччині. 1918 року французькою мовою вийшла його праця «Найстрашніші події в історії», що коротко викладає історію геноциду вірменського народу в Туреччині. .

– Містер Моргентау, – зарозуміло зауважує Енвер-паша, – єврей. А євреї завжди фанатично стають на бік меншин.

Перед цією елегантною недоступністю доводів розуму Лепсіус ціпеніє. Руки і ноги у нього зараз холодні, як лід.

– Справа не в Моргентау, ваша ясновельможносте, а у фактах. А факти ви не станете і не можете спростувати. Сотні тисяч людей зараз уже перебувають на шляху у вигнання. Влада каже про переселення. Я ж стверджую, що це, м’яко кажучи, словоблудство. Чи можна справді народ, що складається з селян, ремісників, містян, культурних людей, одним розчерком пера виселити в месопотамську пустелю та степ, у безкрайній піщаний океан, із якого втікають навіть племена бедуїнів? Але навряд чи ви поставили таку мету. Слово «переселення» – ганебне маскування. Депортація організована владою таким чином, що нещасні через тиждень загинуть у дорозі від голоду, спраги і недуг або збожеволіють. Курдам і бандитам, і навіть самим солдатам дозволено вбивати юнаків і чоловіків, котрі чинять опір, а дівчата та жінки приречені на безчестя або викрадення.

Генерал ввічливо і напрочуд уважно слухає, але досадний вираз його обличчя промовляє: «Цю нудну балаканину мені доводиться слухати по десять разів на день». Здається, він більше переймається своїми манжетами: раз по раз поправляє їх білою жіночною рукою.

– Дуже прикро! Однак командувач армією відповідає за безпеку району військових дій.

– Район військових дій! – скрикує Лепсіус, але тут же схоплюється і намагається говорити так само спокійно, як Енвер. – Район військових дій – ось єдиний новий аргумент. Все інше – Зейтун, державна зрада, інтриги, – все це вже було. Такі засоби Абдул-Гамід використовував майстерно, і ви хочете, щоб вірмени в усе це вірили? Я старший за вас, ваша ясновельможносте, і я вже пережив усе це на місці подій. Але коли згадую минуле, то готовий багато що пробачити старому грішникові. Він був дилетантом, безневинним немовлям, якщо порівняти його прийоми з новими методами депортації. Але ж ваша партія захопила владу, щоб на зміну кривавому режиму старого султана прийшли справедливість, прогрес і загальна єдність. Про це, ваша ясновельможносте, свідчить і назва вашого комітету.

Це був сміливий, але необачний удар. Секунду Йоганн Лепсіус чекає, що військовий міністр підведеться і припинить розмову. Але Енвер спокійно сидить на місці, і його сяюча люб’язність нітрохи не затьмарена. Він навіть довірливо нахиляється до співрозмовника:

– Я поставлю вам зустрічне запитання, пане Лепсіус. На щастя, у Німеччині немає або зовсім мало внутрішніх ворогів. Однак припустімо, що обставини змінилися: їй загрожують внутрішні вороги, скажімо, французи в Ельзасі, поляки, соціал-демократи, євреї, і їх значно більше, ніж зараз. Хіба в цьому випадку ви, пане Лепсіус, не схвалили б будь-які заходи, що звільнили б від внутрішніх ворогів вашу країну, яка веде важку боротьбу й оточена незліченними зовнішніми ворогами? Хіба ви і тоді вважали б це надмірною жорстокістю, якби небезпечну для позитивного результату війни частину населення просто вислали б у віддалені, безлюдні райони?

Йоганну Лепсіусу доводиться тримати себе в шорах, аби не зірватися або не схопитися з місця, розмахуючи руками.

– Якби правителі мого народу, – майже кричить він, – несправедливо, нелюдяно (він мало не сказав: «не по-християнськи») вчинили б зі своїми людьми або інакодумцями, я б негайно ж зрікся Німеччини та переселився до Америки!

Енвер-паша широко розплющив очі:

– Можна пошкодувати про Німеччину, якщо там ще хтось міркує так, як ви! Це було б ознакою того, що у вашого народу бракує сил здійснювати свою національну волю.

У цю мить священика охоплює неймовірна втома. Вона викликана усвідомленням, що цей маленький рішучий чоловічок по-своєму має рацію. Жорстока мудрість світу завжди бере гору над Христом. Але найгірше те, що на мить Лепсіус піддався аргументам Енвера, і вони послабили його бойовий дух. Каменем на серце лягла думка про те, що доля його власної батьківщини опинилася в темряві. Пастор шепоче: