Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

І раптом він починає рости з дивовижною швидкістю. Руки і ноги самі собою витягуються нескінченно далеко. Тепер він може завиграшки виконати прохання вірменина. Але до цього не доходить, бо Йоганн Лепсіус втрачає рівновагу і ледь не падає з лавки.

– Який жах! – він каже це сьогодні вдруге.

Зараз це стосується спраги, що його мучить. Священик схоплюється, вбігає в найближчу таверну і, нехтуючи приписами лікарів, осушує цілу склянку напою з льодом. Одночасно з приємним відчуттям у нього виникають нові сміливі плани.

– Я не здамся, – сміється він.

Бездумний сміх означає оголошення війни Енверу-паші. А в цю саму мить особистий секретар Талаат-бея вручає черговому телеграфісту ті самі урядові телеграми, в яких йдеться про Алеппо, Александретту, Антіохію й узбережжя.

Із того дня, як поважний валі Алеппо Джелал-бей відмовився виконати в підпорядкованому йому районі урядовий наказ про депортацію, з того весняного дня ніщо більше не гальмувало антивірменську політику Енвера і Талаата. Відтепер усе йшло гладко, без якихось надзвичайних подій і небажаних ускладнень. Спочатку, згідно зі встановленим, ретельно продуманим порядком дій, кожен губернатор отримував повідомлення з міністерства, потім у певний термін надходили накази щодо проведення відповідних заходів. Як виняток, бюрократична машина працювала напрочуд акуратно, на радість чиновницькому серцю. Отримавши належний документ із міністерства, валі окремих провінцій негайно скликали на термінову нараду мутесаріфів – начальників санджаків, які входили до складу вілаєта. До участі в нараді залучалися й вищі військові чини району. Відкривав засідання його ясновельможність валі, паша такий-то, промовою приблизно такого змісту:

– Панове, присутні на цій нараді, мають у своєму розпорядженні чотирнадцять днів, аби втілити в життя зазначені заходи. По закінченні цього терміну останній ешелон депортованого населення має опинитися – живий чи мертвий – за межами вілаєта. Покладаю на вас відповідальність за невідкладне та радикальне виконання наказу, хоча б тому, що особисто відповідаю за це перед паном міністром внутрішніх справ.

Потім та нарада обмірковувала вироблений губернським управлінням план депортації. Мутесаріфи виступали з запереченнями та поправками, генерал повідомляв, скільки солдатів і заптіїв відряджає для конвоювання вигнанців. Приблизно через годину учасники наради були вільні податися в лазню чи кав’ярню, якщо тільки валі не оголошував тут же бенкет.

Мутесаріфи відбували в свої резиденції. Там повторювалася та ж сама гра. Вони, своєю чергою, скликали на наради каймакамів – керуючих округами, з яких складався санджак. До участі в нараді знову ж таки залучався місцевий військовий комендант, але, певна річ, не в званні генерала. Тепер план розроблявся з огляду на місцеві особливості. Тому нарада в санджаку тривала довше, ніж попередня, що проходила на вищому рівні. Відзасідавши, панове ці також вирушали в кав’ярню чи лазню, а з приводу «вірменської сволоти, яка в розпал війни додає стільки клопотів», висловлювалися жаргоном турецької голоти.

Потім наставала черга каймакамів. Каймаками збирали в окружних містах начальників районів – мюдірів, тільки ці засідання вже не іменувалися урочисто «нарадами». Мюдіри були майже суцільно молодь, за винятком інших сивочолих, чия кар’єра зупинилася на званні майора цивільної служби. Каймаками повторювали те ж саме, що сказав валі мутесаріфам, а мутесаріфи – каймакамам, правда, не настільки вишуканими фразами:

– Вам дається стільки-то днів. До кінця цього терміну останнє стадо нечестивих свиней має покинути межі нашого округу. Операція має пройти бездоганно. Відповідаєте за це ви. Хто не впорається, потрапить під суд. У мене немає ні найменшого бажання за чужі гріхи бути звільненим на пенсію.

Нелегко доводилося мюдірам, виконавцям цих репресій. Нахіджиї, підвідомчі їм округи, охоплювали великі простори, залізничного сполучення там майже не було, телеграф був лише в небагатьох місцях, а поїздка в колісному екіпажі жахливими дорогами та гірськими стежками – справжні тортури, тому мюдірам нічого іншого не залишалося, як вдень і вночі скакати верхи, щоб кожне село, кожен клаптик землі, де жили вірмени, своєчасно підняти на ноги. Легко було валі, мутесаріфу, каймакаму наказувати та покладати відповідальність. У містах це ж – дитяча гра. Інша річ, якщо під вашою опікою перебуває дев’яносто сім містечок, сіл, селищ і хуторів. Не один мюдір, якщо тільки він не був чарівником чи законослухняним педантом, просто вирішував знехтувати тим чи іншим віддаленим селом. Багато мюдірів так і чинили, рухомі натуральною лінню, бо лінь – один із найважливіших стимулів людської діяльності. В інших начальників доброзичливе недбальство поєднувалося з умінням обтяпувати під шумок свої справи. Готовність «знехтувати дрібницями» іноді добре оплачувалася, бо вірменська «маленька людина» і навіть селянин – далеко не бідні.