Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Колона зупинилася. Спотворені обличчя. Тисячоустий божевільний гул.

Чому ж ця людська маса, як би вона не ослабла, не накинеться на цього конвоїра і його поплічників, не роззброїть їх і не роздере на клапті? Жандарми мали б боятися такого вибуху люті, тут би їм і настав кінець. І ось один жандарм стріляє. Інші оголюють шаблі, колють, ріжуть гострими лезами беззбройних. Тридцять, сорок чоловіків і жінок корчаться на землі, стікають кров’ю. І від вигляду цієї крові збуджені кати хмеліють, їх охоплює давня несамовита жага пізнати жінок ненависної раси. Силою оволодіваючи беззахисною жінкою, вони немов учиняють насильство не тільки над людиною, а й над богом ворога.

А потім заптії і самі не пам’ятають, як це сталося. Килим-самохід, витканий із кривавих людських доль.

Завжди одне й те ж. На другу добу всіх працездатних чоловіків відокремлюють від решти. Ось один із них – сорокашестирічний, добре одягнений. Він – інженер, від сім’ї його відігнали силою, пустивши в хід приклади карабінів. Молодшій доньці цього чоловіка – всього півтора рочка. Він зарахований в іншаат-табурі – дорожньо-будівельний загін. Похитуючись, сновигає нещасний у довгій колоні чоловіків і як навіжений безперервно бурмоче:

– Я ж сплатив бедел… сплатив бедел…

Хапає за руку сусіду по шерензі. Від нестерпного душевного болю його трясе, як у лихоманці.

– Такої гарного дитини ти, мабуть, у житті не бачив. Очі в неї величезні, як блюдця. Якщо б я міг, я б змією на череві поповз за нею.

І знову блукає, спотикаючись, самотній, замкнувся в своєму горі.

Увечері на схилі пагорба – нічліг, сплять на голій землі. Інженер начебто також заснув. Глибокої ночі він будить того ж сусіду:

– Ну, ось вони всі й померли, – каже він. Тепер чоловік спокійний.

В іншому ешелоні крокує юна пара – наречений і наречена. У нареченого пробивається перший пушок над губою. Їм загрожує розлука – тут також будуть відбирати працездатних чоловіків. Дівчині спадає на гадку рятівна думка: перевдягнути судженого в жіночу сукню. Хитрість вдається. І ці двоє дітей сміються, радіючи в простоті душевній вдалому фокусу з перевдяганням. Супутники застерігають їх: чи не зарано радіти? Поблизу невеличкого міста їм зустрічаються вороги, набігла розбійницька зграя, озброєні бандити, захоплені веселим полюванням на жінок. У число відібраних потрапляє і юна наречена. Вона притискається до нареченого:

– Заради Бога, залиште мене з нею. Моя сестра глухоніма, вона не може без мене обходитися!

– Дурниці, джанум! Красуня також піде з нами.

Їх тягнуть у якісь брудні нетрі. А там усе викривається. Юнака вбили відразу. Відрізали йому прутня, засунули трупові в рот. Губи парубка були ще підфарбовані хною, щоб більше бути схожим на дівчину. Після жахливого зґвалтування дівчини її, голу, прив’язали до мертвого нареченого: обличям до обличчя – так, щоб закривавлений прутень торкався її обличчя.

Килим-самохід, витканий із людських доль, який нікому не дано роз’єднати та розплутати…

Ще одна мати. Багато днів несе вона в мішку за плечима своє померле від голоду дитя. Несе до того часу, поки її родичі, не в силах терпіти трупний сморід, не скаржаться заптіям.

А ось божевільні матері з Кемаха. Співи їхні далеко лунають над Євфратом. Очі їхні палають, вони кидають зі скелі своїх дітей у річку, немов роблять богоугодну справу.

Ось священик, вардапет. Він встає на коліна і, плачучи, благає мюдіра:

– Змилуйся, ефенді, над цими невинними!

Але мюдір зобов’язаний відповідати, як наказано:

– Не втручайся в політику! З тобою я маю право вести розмову тільки про церковні справи. Уряд поважає церкву.

У багатьох ешелонах не відбувалося нічого дивовижного, ніяких гідних згадки жахів – тільки голод, спрага, стерті в кров ноги, хвороби.

Але якось у Мараші перед входом у шпиталь стояла німецька сестра милосердя, вона прийшла на чергування. Повз медичний заклад тяглася довга безмовна череда депортованих вірменів. Сестра милосердя стояла як прикута, поки останнього вигнанця не стало видно. Вона зазнала чогось такого, чому і сама не знаходила слів: не жаль, ні! І не жах, а якесь невідоме раніше високе почуття.

Увечері медсестра написала рідним: «Я зустріла велику колону депортованих вірменів, вони нещодавно вислані зі своїх сіл і перебувають у відносно задовільному стані. Мені довелося довго чекати, поки вся колона пройшла. Ніколи не забуду цих хвилин. Чоловіків мало, здебільшого – жінки та діти. Багато – світловолосих, із великими блакитними очима, і дивляться на нас так суворо і з такою природною величчю! Так насправді дивляться янголи на Страшному суді».