Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Зворушливою любов’ю та турботливим доглядом були оточені тутешні діти, особливо маленькі. Причиною гордощів кожної матері була бездоганна чистота сорочечки, шкільного халата чи фартуха її дитини. Правда, з роками матерям доводилося миритися з тим, що їхні хлопчаки повертаються з войовничих набігів на сади в балці Дамладжка повними дикунами.

Частий гість у селі, Багратян придбав там друзів. Найвірнішим товаришем став статечний чоловік на прізвисько Чауш Нурхан, що означало приблизно «сержант Нурхан». Цей Чауш Нурхан заснував на південній околиці Йогонолука свою справу, найбільшу після будівельної контори підрядника Товмасяна. У Нурхана були слюсарні та кузня, шорна, каретна майстерня, де виготовляли кангнами, прудкі в тих околицях двоколісні гарби. І нарешті, у Чауша Нурхана була святая святих, де він майстрував особисто і без свідків. Посвячені знали, що тут він лагодить мисливські рушниці і ладує до них набої. Однак, щоб уникнути чуток, це його заняття розсудливо ховалося, і в першу чергу – від жандармського ока Алі Назіфа.

Чауш Нурхан був старим солдатом-надстроковиком. Сім років він провів у війську, побував на війні й у великих казармах піхотного анатолійского полку в Бруссі. За його звичками легко було впізнати справжнього вояку: сиві вуса, закручені догори, мова, оздоблена армійськими виразами і міцними слівцями. Видно це було і з того, як він шанував Багратяна, котрому при зустрічі щоразу віддавав честь як офіцеру та начальнику. Може, він зауважив у Ґабріеля якісь чесноти, про які той ще й гадки не мав.

У минулому Чауш Нурхан виконував замовлення Аветіса Багратяна-молодшого, а тепер узявся обстежувати багатий арсенал Багратянів, щоб перевірити, чи все там гаразд. Він забрав рушниці в свою таємну збройову майстерню, щоб розібрати, змастити і знову зібрати їх. Ґабріель нерідко спостерігав за майстром за цією справою. Іноді він брав із собою до Нурхана Стефана. Чоловіки із захопленням, як справжні знавці, теревенили про військову справу. Чауш був джерелом перчених армійських анекдотів, потішних байок, які Ґабріель, поціновувач народного гумору, не втомлювався слухати. Так у часи гонінь два вірмени, як це не дивно, віддавалися спогадам про турецьку солдатчину як про щось рідне.

У Нурхана була купа малолітніх дітей, котрих він сам, здається, не розрізняв. Правда, чоловік навряд чи брав близько до серця долю свого численного потомства. Вусань, котрий колись навіював жах, гроза новобранців, ставився до своєї крові та плоті з ласкавою байдужістю, зі спокійною душею полишав їх на самих себе. Увечері, коли майстри вручали йому ключі від майстерень, Чауш Нурхан не поспішав до свого багатодітного гнізда, не стукав до сусідів. Із глечиком вина в одній руці, з сигнальним ріжком піхотного полку, викраденим у скарбниці, в іншій він вирушав у свій абрикосовий сад. І в сутінках лунало, стрясаючи повітря, добре знайоме сільським жителям переривчасте завивання сурми. Завмираючи та захлинаючись, пронизливо звучав військовий сигнал турецької армії. Нурхан сурмив вечірню зорю, ніби вирішивши, поки не настала ніч, підняти на ноги всю долину.

Тим часом у селах виникла дискусія через шкільні заняття. Річ у тім, що, згідно з навчальним планом Загального вірменського шкільного союзу, авторитетної національної організації, в підпорядкуванні якої перебувала освіта, навчальний рік у школах мав закінчуватися з настанням перших спекотних днів, тобто в середині травня. І раптом Тер-Айказун, котрий керував шкільною освітою в окрузі, наказав скоротити канікули до одного тижня, після чого відразу ж поновити заняття.

В основі цього рішення, як і самозабутньої праці місцевих жителів, лежали одні й ті ж причини. Наближається всесвітній потоп. Отже, майбутньому розпаду та знищенню упорядкованого ладу життя потрібно протиставити підвоєнний лад. А повній безпорадності, що неминуче десь проявиться, протиставити найбільшу точність і дисципліну. У ці важкі дні гамір і галас дітлашні, безперервна метушня пустотливої ватаги, що святкує в своєму невіданні настання канікул, – усе це стане просто суспільним лихом. Здавалося б, ясно, що всім треба погодитися з Тер-Айказуном, але тут повстали вчителі. Вони, і в першу чергу Ґрант Восканян, не хотіли втрачати нагоду одержати обіцяну відпустку. Вчителі вдавалися до заступництва мухтарів, вселяли батькам, що діти не витримають перенапруги, та ще й у таку спеку. А мовчун Восканян почав кампанію проти Тер-Айказуна, в якій дав волю власній ненависті.