Франц Верфель: 40 днів Муса-Дага

Багратян майже із задоволенням розглядав заптія.

– Та ти, либонь, потрапив у число високопоставлених і посвячених? То, може, мюдір відкрив тобі своє серце, Алі Назіфе?

Рябий велично кивнув головою.

– Лише заради тебе, господарю, я стільки старався. Простоював годинами в канцеляріях хюкюмета і слухав в усі вуха. О, ефенді, я заслужив більше за твій жалюгідний паперовий фунт, ще й нагороду на тому світі! Яка ціна нині паперовому фунту? Якщо його на базарі і погодяться розміняти, то неодмінно обдурять. Ти тільки вдумайся: моїм наступникам дістанеться більше, ніж сто золотих фунтів і всі меджидії, які можна добути в селах. Їм буде належати твій будинок із усім добром, яке там є. Тому що тобі нічого не дозволять взяти з собою. І твої коні їм дістануться. І твій сад із усіма плодами, які він виростить…

Багратян перервав цей барвистий перелік:

– Та чи піде тільки це їм на користь!..

Він розправив плечі і підвів голову. Але Алі Назіф понуро тупцював на місці.

– І тепер я продав тобі все це за клаптик паперу.

Щоб позбутися його, Ґабріель висипав із кишені всі свої піастри.

Коли Багратян увійшов у будинок священика, то, на превеликий свій подив, дізнався, що Тер-Айказуну про близьку катастрофу стало відомо за кілька годин до повідомлення Алі Назіфа. У тісній кімнаті вже зібралися Товмас Кебусян, шестеро інших мухтарів, двоє одружених священиків із сіл і преподобний Нохудян із Бітіаса.

Сірі і ніби воскові обличчя. Страшна звістка була як удар грому в нерозсіяному мареві хворобливого напівсну, в якому багато тижнів ходили ці люди. Вони стояли уздовж стін, так щільно притулившись до них, що здавалося – це мертві виліплені фігури, які виступають із цегли. Сидів один Тер-Айказун. Його закинуте назад обличчя опинилося в густій тіні. Тільки руки, що спокійно лежали на письмовому столі, осяяв нерухомий сонячний зайчик. Коли хтось із присутніх промовляв, то говорив ледь чутно, ледве ворушачи губами. Тер-Айказун, звертаючись до Багратяна, сказав упівголоса:

– Я звелів присутнім тут мухтарам негайно після повернення в села скликати громади на сходини. Сьогодні ж, і якнайхутчіше, сюди, в Йогонолук, мають з’явитися всі дорослі жителі – від Вакефа до Кебусії. Ми збираємо їх на загальні сходини, де буде вирішено, до яких слід вдатися заходів…

Із кута долинув тремтячий голос пастора Нохудяна:

– Ніяких заходів вжити не можна…

Від стіни відокремився мухтар Бітіаса.

– Чи є в цьому сенс, чи ні, народ має зібратися: людям треба послухати інших і самим висловитися. Тоді все буде легше.

Тер-Айказун, насупившись, вислухав цей обмін репліками, що перебив його. Потім продовжив викладати Багратяну свої пропозиції:

– На цих сходинах громади мають вибрати людей, котрі користуються їхньою довірою і візьмуть на себе керівництво ними. Лад – єдина зброя, що нам залишилася. Якщо ми і за своєю околицею будемо підтримувати порядок і дисципліну, то, можливо, не загинемо…

Вимовивши слова «за своєю околицею», Тер-Айказун підняв повіки, що наполовину ховали очі, і допитливо глянув на Ґабріеля. Товмас Кебусян похитав голомозою головою:

– На церковному майдані влаштовувати збори заборонено. Адже там заптії. В церкві також не можна. Бозна-хто туди може залізти, підслухати і донести на нас. Та й мала церква, всіх нас не вмістить. Але тоді де?..

– Де? Дуже просто! – Багратян лише зараз подав голос. – Мій сад оточений високою огорожею. В огорожі три хвіртки, що зачиняються. Місця там вистачить для десяти тисяч людей. Ми там будемо, як у захищеній фортеці.

Пропозиція Багратяна вирішила справу. Тим, хто зневірившись або від душевної втоми безвольно йшов на загибель, не опираючись знищенню, і тим, хто завжди і в усьому чинив перешкоди, тепер нічого було заперечити. Та й які, врешті-решт, заперечення можна було висловити проти того, щоб жителі вірменської долини в смертний час свого народу зібралися й обрали ватажків, нехай таких самих беззахисних, як і вони самі? Місце для сходин було надійним. Імовірно, всі погодилися зібратися ще й тому, що передбачалося, ніби у сім’ї Багратянів є зв’язки з можновладцями, які можна використати для порятунку семи сіл.

Обіцяючи негайно підняти народ, мухтари понуро почвалали з оселі священика. Йогонолук був розташований посеред округи, тому останні учасники сходин могли встигнути у сад Багратяна лише о четвертій годині пополудні. Мухтари взяли на себе охорону садових хвірток, аби ніхто сторонній туди не проник.