Франц Верфель: 40 днів Муса-Дага

Тер-Айказун устав. Його кликали дзвони. Час було готуватися до богослужіння.

Вірменська літургія – найтриваліша з усіх християнських мес. Від Introitus [57] Introitus – молитва, якою починається обідня. до останнього хреста священика минає, мабуть, добра година або й півтори. Ніякі музичні інструменти, крім бубна і тарілок, не супроводжують спів хору. По неділях, коли хору кортіло розійтися по домівках, він прискорює темп, аби поквапити священика та скоротити врочисту месу. Сьогодні такий вибрик втілити не вдалося. Занурений у свої думки, Тер-Айказун особливо довго зупинявся на кожному розділі священного тексту, на кожній подробиці релігійного обряду.

Чи хотів він продовжити молитву, сподіваючись на диво ненавмисного порятунку? Чи хотів відтягнути ту мить, коли над громадами, що нічого не підозрюють, вдарить грім? Хвилина ця настала занадто швидко, якраз тоді, коли Тер-Айказун востаннє благословив паству та промовив:

– Ідіть із миром і Господь буде з вами!

На лавах уже почувся шурхіт: люди вставали з місць, але Тер-Айказун вийшов уперед, на горішню сходинку вівтаря, простягнув руки й вигукнув:

– Те, чого ми боялися, здійснилося!

Потім спокійним рівним голосом продовжив. Ніхто, сказав він, не повинен даремно хвилюватися й утрачати самовладання. Такої ж мертвої тиші, як зараз, треба дотримуватися і найближчими днями. Будь-яка нерозсудливість, будь-яке порушення ладу, плач і стогони не принесуть користі і лише погіршать становище. Єдність, стійкість, порядок – тільки цим можна запобігти найгіршому. Є ще час продумати кожен крок. Тер-Айказун закликав усі громади прийти на великі сходини біля будинку Багратяна. Жоден дорослий свідомий чоловік не має від цього ухилятися.

На цих сходинах належить не тільки ухвалити рішення про майбутню спільну тактику всіх семи сіл, але й обрати керівників, котрі до останнього стоятимуть за народ перед владою. Цього разу не годиться голосувати, підіймаючи руку, як зазвичай голосують під час громадських виборів. Тому кожен повинен захопити з собою аркуш паперу й олівець, аби голосувати за всіма правилами.

– А тепер спокійно розходьтеся по домівках, але тільки порізно, – наставляв священик своїх парафіян, – не привертайте до себе уваги! Можливо, сюди вже наслали шпигунів, котрі за вами стежать. Заптії не мають помітити, що ви підготовлені. Не забудьте прихопити папір і приходьте вчасно, в призначений час. І пам’ятайте: спокій!

Повторювати не довелося. Як сонм мерців чи позначених смертю, виходили люди, похитуючись, на білий світ, і вони не могли розпізнати його. Людина не знає себе, поки не настане час випробування.

Життєвий шлях Ґабріеля Багратяна до цього дня:

Син родовитої сім’ї. Виріс у повному добробуті, жив за кордоном, в Європі, зокрема в Парижі, споглядав життя. Давно розірвав зв’язок із народом, державою, з будь-якою масовою організацією, захищений від світу «абстрактний» чоловік. Зовнішніх перешкод, із якими він стикається, мало. Всім необхідним його забезпечує глава сім’ї, старший брат, невидимий і недосяжний благодійник. Потім настає дещо дивна й єдина перерва, епізод у цьому цілком зайнятому внутрішнім життям інтелектуальному й емоційному бутті: військове училище та війна. Ідеалістичний патріотизм, який раптово заволодіває розумом цього спостерігача, зрозуміти нелегко. Велике політичне братання турецької та вірменської молоді пояснює його недостатньо: в Ґабріелі промовляє ще щось інше, якась таємна тривога, спроба зійти зі свого занадто второваного життєвого шляху. Однак під час короткої військової кампанії Багратян відкриває в собі нові можливості. Виявляється, він зовсім не людина, котра живе винятково внутрішнім життям. Він, хоч як дивно, перевершує своїх східних однополчан мужністю, силою духа, енергійністю, винахідливістю. Офіцер швидко просувається по службі, багаторазово нагороджений і згадується в рапортах командування сухопутних військ. Правда, з часом все це ніби відступає на задній план, стає спогадом, таким, що суперечить усій логіці його життя. Тому що знову бере гору його початкова природа, умиротворена та набагато зріліша. Але цей день – сьогодні двадцять четверте липня – перетворює всі попередні роки його життя на бліду прелюдію.

Авакян був приголомшений, побачивши, як уявні химери нудьгуючого пана, які він кілька тижнів поспіль фіксував на папері, перетворюються на великий і грандіозний військовий план. Вони сиділи вдвох у замкненому на ключ кабінеті Багратяна. Можна було скільки завгодно гукати та стукати – вони б не відчинили двері. Таємничі штрихи, хрестики та хвилясті лінії на трьох мапах, над якими студент Авакян посміювався, як над забаганкою, виявилися ґрунтовно продуманою системою оборони. Жирна синя риска під Північним Сідлом була умовним позначенням довгої траншеї, що примикала до нагромадження каміння – цієї природної барикади біля скелястої гряди (пофарбована у брунатну фарбу!). Тоншою синьою лінією були позначені резервні окопи, маленькі прямокутники збоку від шанців – флангові прикриття та передові спостережні пости. Числа від двійки до одинадцятки, що заповнювали обернений до долини край Дамладжка, перетворилися з незначних номерів на ретельно узгоджені між собою окремі ділянки захисту. Набули сенсу і різні написи на мапі: «Городище», «Скеля-тераса», «Командна висота», «Спостерігач I, II, III», «Південний бастіон». Що стосується останнього, то він був особливо вдалою знахідкою для системи оборони: загону в кілька десятків бійців було б тут достатньо, щоб тримати під постійною загрозою значно переважаючі сили супротивника. Боронити цю позицію могли б навіть жінки. Обличчя Ґабріеля, котрий увійшов в азарт, паленіло. Ніколи ще воно не було таким схожим на хлоп’яче обличчя Стефана, як зараз.