Василь Масютин - Царівна Нефрета

Тутмос висловив цю похвалу без якоїсь притаєної думки. Він попросту дав відповідь Сатмієві, коли цей похвалив його за гарно складені тексти для його вжитку. Тутмос – людина у поважному віці, а проте горда на свій хист, читав день раніше те, що написав його товариш – надвірний писар, під диктатом царівни. Вірші царівни, правда, не були дуже патетичні, але вони нагадали писареві молодечі любовні пригоди, аж сльоза звогчила його очі.

Тутмос показав те, що сам дбайливо відписав з його папірусу:

– І це написала дівчина, що ще вчора була дитиною, що ще не зазнала кохання, тільки чекає на нього і тужить! Щасливий той, для кого вона зробить зачіску. Але стократно щасливіший той, кого вона прагне і для кого вона розпустить своє волосся.

Тутмос блиснув засльозеними очима і глянув зворушливо на високу постать Сатмія, що задивився в далечінь.

– Це дар, божий дар, – сказав писар, пригладжуючи ніжно папірусовий звиток. – Любов це також великий дарунок богів. Людина народилася із сліз Бога, любов з Його усмішки.

Коли Сатмі раз проходив мимо високих мурів, довкола королівського саду, він почув таку пісню:

За співом прийшов короткий сміх, і перед ногами Сатмія впала одна квітка. Він підніс голову – у маленькому віконці у вежі промайнула мала рука. Йому здалось, що там блимнула теж пара оченят. Ясна завісочка закривала вікно, а внизу крізь подовгастий її виріз справді блищали очі, як зірки. Сатмі підніс квітку.

Інені з’явився знову. Знову на розсвіті. Сатмі боровся цілу ніч з якимись рослинами, що наче поліпи сповивали його. Його вабила грайливо і хитро Нефрета. «Ти не покинеш мене ніколи, правда?»

Після цього він мусив знову слухати слів мудрости:

– Коли ти стоїш на варті – стій або сиди, але не піддавайся. Від першої хвилини нехай буде з тобою закон: «Не похитнися, хоч би нудьга знайшла на тебе». Ти призначений на вартівника, Сатмі, і твій обов’язок не датися опутати безвартними дрібницями. Ворог – хитрий і хоче ограбити те, чого ми погано стережемо. Твій скарб у небезпеці. Гать вибудована тобою, щоб зібрати воду з гір на час посухи – пропускає воду. Направ її, поки ще час…Не змішуйся з юрбою, щоб не забруднити свого імення. Ти залишаєш святиню – джерело чистоти і шукаєш спілки з тими, що ніколи не підіймаються з бруду…Оминай сусідства жінки. Вона небезпечна, і тисячі людей псують собі життя за хвилину, рівну тільки снові, і свідомість якої є тільки свідомістю смерти.

Сатмі звик довгими роками мовчати перед старцем і тепер теж стримався від відповіді. Але з заглибини у стіні він витягнув звиток і, знайшовши бажане місце, читав святошно звучним голосом:

– Люби свою жінку без сумнівів. Одягай і прикрашай її – це насолода її тіла. Натирай її пахощами, щоб вона була гідна тебе – свого власника. Будь ніжний, не грубий. Це те, на чому тримається дім твій. Коли ти її відіпхнеш – це безодня. Відкрий свої долоні перед нею, для її долонь. Поклич її, прояви перед нею любов свою. Любов, пахощі, одяги – чи є ще поза ними місце на мудрість?… Я не шукаю за фальшивою любов’ю, тою, якої вимагає сьогодні якийсь приблуда, а завтра п’яний ремісник, і яких прізвища навіть жінка не знає. Я шукаю любови дружини.

– Любови царівни Нефрети? – спитав тихо Інені.

Сатмі замовк.

Старець відійшов.

Сатмі мав вражіння, що він уже кілька разів помітив серед базарної метушні між рибалками, селянами і пригнаною худобою того недоробка-карлика, що був слугою Іненія. Оця кульгава підстаркувата дитина заступала Іненієві зв’язок зі зовнішнім світом. Карлик полагоджував для пророка всілякі орудки, напевне ошукуючи його при купні. Його пан часто побивав його і він голосив тоді так жалібно, мовби старець хотів прогнати душу з його потворуватого тіла. Сатмі знав його від того дня, коли вступив на службу у святині. Карлик нагадував викривленого бога Беса, але не мав такої добросердої усмішки. Він мав приємність напакостити іншим і йому було байдуже, чи знущається над людиною чи над твариною.