Василь Масютин - Царівна Нефрета

Коли він несподівано зустрічався віч-на-віч із Сатмім, він здоровкався з ним радісно, але зараз щезав, поки знову припадково десь не виринув перед ним. За якийсь час Сатмію здавалось, що за ним ходять крок за кроком сотні двійняків цього карлика. Постать малої потвори віддалювалася шкутильгаючи, мовби збентежена, але за хвилину знову появлялася.

Знову одна пісня, знову одна квітка…

Сатмі знову побачив у вікні руку і цим разом уже обличчя Нефрети, що не ховалося. Вона давала знати рукою і вабила усміхом. А потім щезла за ясною завіскою.

Неждано виринув перед Сатмім карлик, передаючи йому з гримасою квітку. Сатмі мав охоту одним ударом розторощити голову потвори. Він вирвав тільки йому квітку з руки, цей запищав і вже його не було.

Інені доручив Сатмію виїхати на якийсь час до Теб, але того самого дня ввечері занедужав так, що ледве міг доплентатися до своєї постелі. Через те змінив свій наказ: Сатмі не виїде, а лишиться при ньому.

Сім днів Сатмі не відступав від ложа недужого вчителя. Інені не переставав у поуках. Було ясно, що він хотів відкрити своєму учневі ще останні, невідомі йому таємниці. Вислухавши осторог, Сатмі мав вражіння, що вже зовсім забув за царівну, коли пірнув у студії таємної мудрости. Він спочував ослабленому, виснаженому старцеві. Недуга злагіднила шерстку вдачу старого пророка і Сатмі не раз уже помічав дивно-ніжний вираз його чорних утомлених очей.

Одного разу читав Сатмі своєму вчителеві із книг мудрости:

– Коли ти мудрий – виховай сина, угодного Богу. Роби йому всяке добро, яке можеш: це ж син твій, кров твоєї крови. Не відвертай серця від нього.

Інені вхопив учня за руку. Сатмі глянув на нього. Йому здалося, що очі старого вогкі і що довкола сухих уст заграв ніжний усміх – зовсім чужий такому обличчю. Потримавши слабо руку Сатмія, Інені випустив її. Він притиснув худорляві руки до грудей, що тяжко віддихали, і тихо прошепотів спустивши очі до землі:

– Читай далі.

Сатмі читав далі слова мудрости – виразно і поволі.

У коридорі святині Сатмія затримав Тутмос. Писар кивнув на когось. З-поза колюмни вийшов покірно похилений чоловік середнього віку з видовженим обличчям. З-поза його уст було видко великі кінські зуби, начеб він увесь час усміхався.

– Довірений писар царівни, – прошепотів Тутмос, – він має доручення до тебе.

– Княжна питається про твоє здоров’я і чому ти позавчора не був у святині. Вона питається далі, чи ти можеш після заходу сонця прийти до фіртки саду при північному мурі.

Сатмі відповів, що прийде. Він навіть не помітив, коли писар відійшов, ані як Тутмос підійшов до нього. Він не чув навіть того, про що питалися надуті губи Тутмоса з перекривленою на бік головою.

– Найбільший дар божества – хист складати вірші. Царівна – вибраниця божа. Нехай її імення живе вічно. Вона – гарна: її волосся чорніше від овочу тернини, її уста червоніші від яспісу.

Глибоко задумавшись, відвернувся Сатмі від Тутмоса. Писар зблиснув очима, притиснув руки до каблукуватого туловища і прошепотів:

– Її груди – два віночки…

Сатмі чекав, поки Інені, якого робочий день тягнувся від сходу до заходу сонця, не засне. Тоді він вийшов з кімнати вчителя. Карлик, що останніми часами поводився не так ворожо супроти Сатмія, зайнятий недугою пана, не звернув на це уваги; він складав одяги і перебирав їх з комічними мінами.

Вийшовши зі святині, Сатмі почув кроки і зупинився, як хтось, що має нечисту совість. Він обійшов огорожу королівського саду і наблизився до малих дверцят. Кілька секунд він вагався, споглядаючи раз на стежку, раз на дверцята, чи хтось не надходить. На дорозі не було нікого. Скрипіт фіртки, що відчинилася зсередини, і Сатмі увійшов. Хтось, кого він не міг доглянути у темряві, взяв його за руку і потягнув за собою. Духовник, ідучи наомацьки, зміняв раз у раз ходу і відчув під ногами воду. Розхильовані провідником гілки дерев ударяли Сатмія по обличчі.

За хвилину рука, що вела його, – лишила його самого і збоку з’явилася пара зовсім інших рук, що оповили його шию. Це була особа невеличка ростом. Сатмі нахилившись відчув близьке обличчя, вдихав близьке тіло, пізнав ясні очі царівни і почув своє імення.

«Я так тужила за тобою…»

Сатмі хотів висловити те, що підповідав йому стук серця, але нараз почув у темряві якийсь суворий голос. На його устах запік його поцілунок і знову хтось повів його невидною стежкою аж до виходу. За ним тихо зачинилася фіртка.