Уперше відчув Сатмі посвоячення з тими, що не належали до святині, спочував радощам і смуткам дітей зі світського світу. Він уважно приглядався тим світським обличчям, в яких були прожолоблені риси життя. Широкий простір святині видавався йому за вузький і він був прив’язаний до мудрости тільки єдиним, незначним тоном пісні, яку співали оці порожні люди.
Сатмі почав часто пропускати свої відвідини святині. Проти цього Інені був безсильний, але за кожним разом, коли його учень вертався, мовби оживлений новим почуванням, він дивився йому гостро в очі.
Сатмі та його вчитель були єдиними священиками, що не знали родинного життя. Вже той один факт визначав їх виняткове становище. Інші священики або бодай багатьох з-поміж них признавали їх перевагу у царині знання, але в їх відчуженні від світа не добачували ніякої заслуги.
Про старого Іненія оповідали, що через його сувору вдачу його жінка зійшла передчасно зі світу. Були навіть такі, які твердили рішуче, що жінку Івенія схопив вартовий з палати фараона, і що вона сама воліла гарного, міцного, хоч завсіди трохи підпитого, безглуздого чужинця, ніж мовчазного чоловіка, що цікавився тільки власними думками. Говорили теж про те, як то вона вернулася до чоловіка і як їй уродився син, який пізніше щез безслідно. Деякі впевняли, що батьком дитини був чужинець і що Інені домагався, щоб стерти зі світу слід невірности його жінки. Дитину передали якомусь пастухові. Були знову і такі, які впевняли, що ця дитина була сином Іненія, і то ніким іншим, а саме Сатмім, що з’явився раз у святині як сумирний, боязкий хлопчик невдовзі після смерти Іненієвої жінки.
Незрозуміле прив’язання старця, який на нікого не звертав уваги, можна було пояснити тільки такими родинними почуваннями.
Велике знання Іненія понад усякі сумніви – чисте, признавали всі. Але і всі заздрі мусили погодитись, що єдиний, який міг з ним рівнятись, був Сатмі. Причиною невдоволення з нього була його молодість: старі, що цілими роками вели дискусії над сумнівними місцями святих книг, споглядали криво на молодця, що легковажив неясні тексти і називав їх без значіння. Інені не скривав того, що він вибрав Сатмія на свого нащадка. Тиранія Іненія вбивала у зароднях зерна всякого невдоволення. Збентежений усміх появлявся на голених устах священиків, коли під час дискусій з Сатмім появлявся між ними Інені. І поволі вони почали поводитись зі своїм майбутнім зверхником з такою самою підлесною пошаною, з якою ставились до теперішнього найвищого Голови.
Без якоїсь зрозумілої причини блукав Сатмі по вулицях і прислухувався людським балачкам. Сама його поява часто бентежила громадян. Зверхні ознаки його високого становища не заохочували до щирости. Жінки були сміливіші, коли часто вихвалювали голосно красу пророка. Легкі танцюристки не вагались зачіпати його розмовою – безуспішно. Найбільше уваги звертав Сатмі на чужинців, головно на таких мужчин з білявими бородами, що спроваджували бурштин – той дивний камінь, товстий і теплий, що у доторку нагадував живе створіння. Ті теплі кусні чомусь сподобались Сатмію найбільше: більше, ніж вавилонські ляпіслязулі, ніж єгипетський смарагд, яспіс, гранати, рубіни або карнеоли. Усі ті коштовності не притягали його уваги більш, як дешеві скляні вироби.
Сатмі залюбки придивлявся праці ювелірів, які з золотого дроту або цизельованої бляхи виробляли нараменники, ковтки і діядеми – предмети, призначені не тільки для прикраси живих, але і покійників. Жертви, які приносили вірні до святині, вражали кількістю спорідненого матеріялу. Це було для священиків підставою оцінки, що жертва припала до вподоби богам. Але легкі, хоч може і не такі тривкі, ручні роботи, що залишались поза мурами святині, теж повставали у честь Творця, що надав зручність рукам, які його славили. Так думав Сатмі.
Багато днів минуло від зустрічі з Нефретою у святині. Сатмі знову побачив царівну, і знову у святині. Коли вона побачила молодого священика – всміхнулася і перешкоджала йому виконувати обов’язок з потрібною увагою. Він знову почав вагатися і майже перервав приписаний хід ритуалу.
Він не помітив чи не хотів помітити сторожкого погляду Іненія. Щасливим знаком було для нього те, що Нефрета зустріла його усмішкою.
Тутмоса – писаря святині, що займав становище молодого духівника, цінили високо за його поетичний хист. Цей хист давав йому змогу при переписі святих текстів прикрашувати їх квітами красномовства. Цей писар подав до відома Сатмія, що донька королеви Нефрета, ота Нефрета, яку він знав змалку і яку не раз пробував розважити веселими казками, перевищує своїм поетичним талантом його – Тутмоса.
Читать дальше