Василь Масютин - Царівна Нефрета

«Я мушу все про неї знати, я мушу її пізнати… як сестру, дружину, як… мою Нефрету…»

Але Райт мав більше сили, як зручности. Одна плита розкололась і таки не можна було її відсунути від стіни. Йому вдалося після трудів трохи пересунути, причому один її ріг надломився. Повстала щілина, крізь яку треба було протискатися дуже обережно. Райт був високий і не міг легко пролізти вузьким отвором. Наомацьки просунувся на кілька кроків уперед, поки щось його не зупинило. Зрозумів, що це камінний бльок, в якому можна було доглянути вузеньку жолобину, завузьку для його особи. Райт відсунув відлам скали і почав, як вуж, повзти, зовсім забуваючи за небезпеку на випадок, якби ціла скала рушилась із місця. Він сам собі дивувався, як це йому вдалося обминути перепону, що виглядала на непролазну стіну.

Черевиком зачепив за щось, інстинктивно сховав ногу. Почув за собою тихий шелест, а не голосний удар. Потиснув ліхтарку і побачив, що кам’яна скала, під якою він саме проліз, зсунулася легенько на землю. Вихід загородила йому каменюка, яка мабуть зовсім випадково зійшла зі свого місця. Райт зрозумів, що не має поворотної дороги. Все ж його сміливість була більша, ніж хист зрозуміти своє дійсне становище. Його більше цікавило те, що є перед ним, ніж те, що він залишив за собою.

Посунувся вперед. Тепер він опинився у малій коморі, вимальованій так само, як інші. По обидвох боках низьких і вузьких дверей стояли дві однакові статуї. Вони зображували Нефрету, яка сидить у білому, вузькому одягу. У лівій руці, яку міцно притискала до тіла, вона тримала квітку лотосу. Велика чорна перука прикрашувала її голову. На запорошеній долівці видко було сліди голих ніг. На підставі статуї зів’ялі квіти – останній привіт від живих.

Крізь щілину дверей заблищала золота огорожа саркофагу. На ньому чергувалося імення Нефрети у туркусово-синьому кольорі з символом життя – на доказ, що час не може порушити непроминальности її існування.

Минала година за годиною, і Райт відчував тільки її прияву, насолоджувався свідомістю, що осягнув бажану ціль. Здавалося, що ввесь зміст його життя лежить там за бандажами, що оперезували висушене, бездушне тіло царівни Нефрети, сховане у помальованій домовині десь там за тою кам’яною статуєю, за близькою стіною. Чи тепер не було йому вже все байдуже? Вернутись назад і так уже не міг – не бачив виходу. Ніхто не бачив, як він входив до цього гробу. Лорд був занадто зайнятий власними роботами. А Мері? Вона розсталась із ним у не дуже приязному настрою. Коли вона гнівалася, тоді вміла три дні зазначувати демонстративно своє невдоволення.

Райт пригадав свою кар’єру – вузьку стежку, якою почав іти, свої сподівані успіхи, свої розмови зі Стакеном. Тепер бути тут, у гробі Нефрети, виглядало на перемогу. Саме до нього не хотів його допустити «старий» і таки не міг добитись свого. Якийсь час Мері служила йому за щит перед ударами Стакена… Але чи Мері могла йому заступити ціль? Чи подружжя з нею можна вважати за помилку? Ні, тільки за епізод – нічого більше.

Райт забув накрутити свій годинник. Тим краще: вічність не знає хвилин, ні годин. Тепер він може жити посеред вічности. Коли нема годин – не буде і днів, ні місяців, і тисячоліття минає так само нечутно. Так само не існувало три тисячі років… до цієї хвилини.

Що він залишив там поза каменюкою, що звалилася вниз? Що було поза тим морем, яке Райт перейшов своїми ногами? Якісь неймовірні залізниці, що щезали у пащах тунелів і зупинялися нервово на стадіях, що випльовували зі себе задиханих людей і знов їх втягали у себе і знову, поблискуючи, мчали з шумом залізними поясами, що оперезували землю… Якісь невидні радіохвилі, що розбігалися і затрачувалися в безмежах на те тільки, щоб люди напружували свої вуха, намагаючися вловити їх звуки? Біржі, валютова паніка, засідання репараційних чи якихсь інших комісій, вибори, кабінетові кризи…

«S. O. S. S. О. S.!» пробивається серед цього гомону і біжить аж на Море, на Місяць, добігає до Венери – кудись, де інші створіння теж під впливом омани змислів обманюють одні одних, воюють, скручуються і повзають, як черв`яки, і звідки теж якийсь нещасливий добуває із себе безнадійний поклик S. О. S.! Фокстрот, політичні вбивства, торгівля кокаїною, махінації большевиків, щоденні сенсації великих газет і винаходи, що перекидають тисячолітніми гіпотезами…

Усе байдуже. Видається, немовби все те потонуло і не залишився навіть сам доктор Роберт Райт, а тільки єдине створіння, що перемогло голод, непорушно похилилось над домовиною, коли останній відблиск лямпи, що падав на мури, згас.